Завантажити

щасливий же ти, Михайле: навіть чарка без тебе не п'ється... Проходь швидше, в нас гості.
Михайло мовчки роздягся, повісив пальто і велику хутряну шапку — видно, він часто бував у цій господі.
— Добривечір, — вклонився чемно. — Пані Ольга! — здивовано розвів руками. — Якими вітрами? В таку негоду...
— Він у нас, — Франко показав на гостя, — щоби ви знали, мерзляк, — і додав, звертаючись до Михайла: — А поглянь лише, хто з Ольгою Петрівною!
Гість, помітивши за столом дівчину, запитав:
— Ваша?
— Атож.
— Тоді — Леся... вгадав? — І сам поспішив відповісти: — Ну, звісйо, вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, біляве личко — одразу видно Косачів рід. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. — Він підійшов, поцілував Лесі руку, від чого та зашарілася.
— Це, Лесю, і е той самий Михайло Павлик, — пояснив Франко, — котрий так захопився вашими віршами, що скоро зведе нанівець усіх інших поетів.
— Ай справді! Чого варте оте сюсюкання деяких, навіть мужчин? — озвався Павлик. — А це ж сила! Послухайте:
За правду, браття, єднаймось щиро.
Єдиний маєм правий шлях,
Єдину, браття, всі маєм віру,
Єдине серце у грудях.
Покажіть-но мені, в кого з сучасних авторів е такі рядки! — Павлик переможно подивився на присутніх. — Мовчите? Тож-бо.
— Я ж казав, — засміявся Франко. Павлик присів на вільний біля Лесі стілець, охоче підсунув до себе чашку з чаєм.
— О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
— Спасибі, Ольга Петрівна привезли, — відповіла Франкова.
— Не вірте їм, Михайле Івановичу, — поправила Ольга Петрівна. — Моє тільки варення. У нас же, знаєте, все своє. Влітку — що тої малини кругом, вишень, позьомок!.. Не полінуєшся — на всю зиму вистачить.
— Приїздіть до нас уліті, побачите, — підтримала матір Леся.
— А й справді, — звернувся до дружини Франко. — Поїдемо, Ольго. Відпочинеш на лоні природи... І я трохи одійду од щоденного клопоту.
— Тобі вже одразу і їхати, — докірливо мовила Ольга Федорівна. — Час уже своє що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. — Голос Ольги Федорівни затремтів, і Леся тільки тепер згадала, як скаржився в своїх листах Іван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як її нервовість шкодить йому в роботі. А Ольга Федорівна враз уся загорілася, в очах заблищали сльози, в руках дрібно затремтіло блюдце.
Пробули довгенько. Приємно було сидіти у теплій кімнатці. Зрештою Ольга Петрівна встала, подякувала за гостинність.
— Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до міста, — звернулася до дочки. — Дещо треба докупити в дорогу.
— Заждіть, і я з вами, — обізвалась Ольга Федорівна.
— Авжеж, чому б тобі не прогулятися? — підтримав Франко.
Жінки хутко зібралися і вийшли.
Леся відчула себе якось незручно в чужій кімнаті. Вона підійшла до шафи, але взяти звідти нічого не наважилася. На письмовому столі аркуші паперу, теч-ки. “Мабуть, з рукописами, — подумала Леся. — От би заглянути туди хоч одним оком”. На середині столу лежало кілька аркушів, списаних, видно, недавно, перед їхнім приходом. Твердий, нерозбірливий почерк. “А закреслень зовсім мало, — відзначила Леся. — Не те що в мене”.
— Підглядаєте? — перервав її роздумування Іван Якович. Він і Павлик виходили за жінками і саме нагодилися.
Леся ствердно кивнула.
— Хочу зрозуміти вашу манеру, ваш стиль.
— Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчості старших. Михайле, — звернувся Франко до Павлика, що захопився саме газетою, — годі тобі малюнки роздивлятися, давай ліпше тим “Кур'єром” розпалимо дрова.
— Так він же свіжий, учорашній. Певне, ще сам не читав?
— Хоч би й сьогоднішній. Свіжості в ньому стільки, як у старому зужитому смітті. Одна балаканка, та й годі. — Він узяв подану Павликом газету, зібгав її, запхав під дрова і запалив. — Хоч горить файно. Це теж користь. — Стоячи навколішки, Франко роздмухував у грубі огонь. Коли розгорілося, він поставив коло груби три стільці. — Сідайте. Колись, як будемо живі та здорові, може, біля справжнього каміна посидимо, а поки хоч так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? — Франко насупив кошлаті рудуваті брови. — Ага, згадав! Про манеру і стиль... Ну, те, що ви хотіли зовні все це побачити і збагнути, гадаю, жарти. Самі чудово розумієте. Найліпше промовляють про митця його твори. — Іван Якович поправив у грубі дрова й додав: — А вашу манеру і творчу фізіономію я, здається, пізнав. Однак в останніх ваших поезіях надто багато стогону, мук та страждань. Що це, ваша доктрина? Леся замислилась.
— Справді, — мовила згодом. — Зараз я в думках переглянула написане останнім часом, і це питання таки виникає. Той біль і смуток є виразом певних обставин.
— Я чом питаю... — вів далі Іван Якович. — Для людини, обдарованої гарячим почуттям і палкою фантазією, це страшенно небезпечно. В такому стані не раз навіть дуже сильні натури ламалися і

читати