Завантажити

святого Володимира...
Її здогадка таки була правильна, їм усе відомо. Оті червоні необачні слова молодості дійшли до їхніх вух.
— ...був одним з організаторів вечора збору коштів, — закінчив Євецький.
Ольга Петрівна нервово відкрила замшевий ридикюльчик, дістала хусточку і витерла спітнілі долоні.
Вони в неї завжди пітніли, як тільки починала хвилюватися.
— І що ж ви бачите в цьому протизаконного? — запитала в жандарма.
— Але ж, вельмишановна пані, вечір було заборонено... До того ж е підозра, що саме ваш син — слово честі, мені просто не віриться! — був учасником негідного вчинку щодо особи самого ректора.
— Ну, пане підполковник, — образилась Ольга Петрівна, — за все, що вам здається або може здаватися, ні я, ні мої діти відповідати не збираємось. У тому, що Михайло був того самого дня серед своїх друзів, нема нічого поганого.
— Ну, а коли не тільки син? — глянув спідлоба Євецький.
— Що ви хочете цим сказати?
— Нічого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотів повідомити пані, оскільки вона, видно, не знає, що в університетських заворушеннях брала участь і її донька... — Він висунув шухляду, глянув, очевидно, на захований там од стороннього ока папірець... — Лариса Косач.
— Дякую. Але моя дочка, хай буде відомо панові, тяжко хвора. Вона майже нікуди не виходить.
— О! Не турбуйтеся, пані, — і в голосі Євецького почулися нотки іронії, — нам відомо і це. Але того дня вашій доньці, бачте, полегшало і вона таки була біля університету. Зрештою, нам відомо також, — голос у Євецького потвердішав, — що у вашій квартирі часто збирається гурток, який іменує себе “Плеядою” і який переховує нелегальну літературу.
Так он які справи! Живе людина, радіє, сумує, а того й не відає, що хтось ревно стежить за кожним її кроком, ніби на клубок намотує всі її вчинки, щоб потім вивернути отак і копирсатися в них...
Леся, її кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що він скаже?
Думки блискавично спалахували в голові, від них Ольгу Петрівну кинуло в жар. Що діяти? Мов чайка, над гніздом якої закружляв яструб, Ольга Петрівна шукала засобів, щоб відгородити дітей од лиха.
Євецький, помітивши її хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще зомліє і доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи і заспокоїлась.
— От що, пане слідчий, — вирішила й вона піти напролом, — моїм дітям ніхто не заборонив мати друзів, зустрічатися з ними, гуляти... І навіть побіля університету. А в тому, що в місті непорядки, не їхня і не моя вина.
Ольга Петрівна підвелася, даючи зрозуміти, що не бажає далі вести цю мову.
Встав і Євецький.
— Як знаєте, пані Ольго, як знаєте... мій обов'язок — попередити вас.
— Я можу йти?
— Будь ласка, прошу. — Він встав і поспішив провести її до дверей. — Раджу все-таки не забувати нашої розмови, — сказав наостанок.
Ольга Петрівна не відповіла. Як тільки переступила поріг і дихнула свіжим повітрям, перед нею враз постали всі можливі наслідки цієї справи: і позбавлення Петра Антоновича служби, звільнення сина, і переслідування, якого досить зазнав брат Михайло, нарешті, втрата авторитету...
Розмова Ольги Петрівни з Михайлом і Лесею відбулася десь опівдні, як тільки Михайло повернувся з університету, а ввечері того ж дня “Плеяда” зібралася в Судовщикових, на Лабораторній. Ганни Іванівни якраз не було, вона поїхала на кілька днів до знайомих у Гадяч, і молодь, щільно позачинявши двері, задумалась над одним-єдиним: хто проговорився і що робити?
Що робити?
Це питання випливало з усього, що сталося, воно вимагало негайного вирішення.
— Михайлові і Лесі, я гадаю, на певний час треба відійти від громадської роботи, — першим вискочив Слави нський.
— Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, — одразу ж заперечив Михайло. — До речі, чи не ви, пане Максим, — він перейшов на “ви”, — розбазікали все це? Скажу відверто: на інших у мене підозри немає.
— Справді, Михайле! — підтримав Зюма. — По всьому видно, що його робота.
Славинський раптом почервонів, навіщось зняв і почав протирати пенсне.
— Parole d`honneur, — ледь чутно пробурмотів він.
— А ти по-нашому, — перебив Зюма.
— Не розумію, Михайле, навіщо так різко? — втрутилась Шура.
— Спокійний тон, Шуро, тут ні до чого.
— Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables — наполягав Михайло.
Славинський почав плутано розповідати, як недавно на вечорі в графині він напідпитку похвалився одній дамі своїми демократичними зв'язками.
Коли та не повірила, він, хоч і шкодував потім, назвав їй і гурток, і деяких його учасників, і навіть місце зібрань.
— Цього й слід було сподіватися, — констатував Зюма. — Ради бога. Я пропоную порвати з ним раз і назавжди.
— Пробачте мені, — промимрив Славинський.
— Справа не в пробаченні, — підвелася з м'якого

читати