Завантажити

тієї волі і діждалися. А далі що? Злидні злиднями... А пан як був паном, так і е.
— Є, — відповіла Леся. — Проте не вічно. Не навічно, чуєте? В містах он уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
— Та хіба я що? Господи, хіба я ворог своєму щастю? Хіба в мене не кривавиться серце, як подивлюся на оцих діток? — Федоська раптом обм'якла, куди й поділися її недавня обережність та байдужість. Вона за звичкою підняла фартуха, тернула ним по сухих, набряклих од безсліззя очах і голосно висякалась. — Ви собі тут балакайте, а я піду... Десь наш батько забарився. Пішов зароблене получати та й засидівся. Ти ж дивись тут, Варуню... А ви, Лесю, матері поклоніться від мене, скажіть: у гості ждемо, — кинула вона вже з порога.
— А батько все п'є? — запитала у Варки Леся.
— П'ють. То були перестали і підчуняли трохи, а це за щось полаялись з матір'ю і знов почали... А живіт і справді ніби перестає... Спасибі тобі... то розказуй же, що там у світі...
— Поїздила я, надивилася.
— То таки правду кажуть: “От Києва до Кракова — скрізь біда однакова...”
— Та коли б же тільки до Кракова, а то по всій, Варко, землі. Поки молода людина — чогось жде, сподівається, а там незчується, як і смерть за плечима стане.
— І доки ж воно буде отакечки?
— Недовго. Але напевне — хто його знає. Он дядько Михайло пишуть, що в них, за границею, теж люди заворушилися.
— Так-так, — аж зіп'ялася на лікті Варка. ...Уже й Федоська повернулася з клуночками збіжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах, що в сінцях, а подруги все говорили. Не було цього разу в їхній розмові колишніх дитячих мрій — були надія, сподівання.
Ввійшов господар, за ним Федоська. Йосип мовчки, ні на кого не дивлячись, тинявся по хаті.
— А це що за оказія? — накинулась на нього Федоська. — Мов знов напився?.. Чи не бачиш — гостя в хаті?
Йосип спокійно звів насуплені брови. Очі його, забачивши Лесю, злегка заясніли, проте ненадовго — поки вітався.
— Твоя правда, — звернувся до дружини, — напився... Лихом та бідою так уже встиг впитися, що аж нудно, — Він скинув подерту на ліктях лахманину, повісив її на вбитий в одвірок кілочок і, певне, сам не знаючи, чого йому треба, почав щось шукати у суднику.
— Чого б ото я копалася? — спересердя обізвалася Федоська. — Иди-но лишень покрути жорна.
— Устигну, — спокійно відказав Йосип. — Де оте письмо, що я од Блощуків приніс?
— Одразу спитав би... А то риється, наче скарба якого шукає. — Федоська витягла із столу невеличку шухлядку, пошаруділа якимись там паперами і ткнула чоловікові потертий, з багатьма штемпелями конверт. — На, читай, грамотій.
Йосип узяв конверт, покрутив у руках і підступив до Лесі.
— Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, — попросив. — Це аж звідтіля — як його — аж з Сибіру. — Він важко сів коло столу, підперши рукою нечесану голову, непорушне втупивши очі в долівку.
В багатьох, видно, руках побував лист. Навіть адреси вже не розібрати.
Леся спочатку пробігла очима розгонисте писання, а вже потім почала:
— “Рідному моєму братові у село Колодяжне...”
— Тільки ти не спіши, — попросив Йосип, — а то я й не второпаю нічого.
— “...Дорогий мій брате! Низько вклоняється тобі твій рідний брат Яким із сім'єю. Ти прохав мене, аби по приїзді написав тобі, як тута і що, чи варто собі зриватися в дорогу. То слухай. Як ми їхали з початку вересня, то на пристанях, на двірцях стрічали гурти людей з дітьми. На нашому пароході їх було стільки, що не то що лягти, а деякі не мали де й сісти, стояли на ногах всю дорогу або мінялися одні з другими. І всі нужденне вбрані, годувалися сухарями з водою або, як наші українці, самою таранею.
В Тюмені всіх чекала звістка: пароход не йшов до їевлевої. Отже, треба йти до неї пішки 130 верст або зоставатись на зимівлю в Тюмені. Тюмень, Ялутовськ та Курган з повітами гинуть від голоду. Декотрі, правда, хто без діток, таки подалися пішки, та чуток про них і немає.
Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося — коли таки доберемося до тих обіцяних вільних земель, — то прийдеться одразу в домовину лягати. Бо ні сил, щоб обробити їх, ні насіння, щоб засіяти, ні в кого не лишилося. Все проїдаємо. Зосталися хіба що руки, та, біда, нікому їх збути.
Судіть тепер самі, їхати вам чи ні. На цьому зоставайтеся живі і здорові.
Поклоніться усій нашій рідні та й не згадуйте лихом.
Може, й було коли між нами що не так, то простіть хоч перед смертю далекою.
Цілуємо всіх вас і обнімаємо.
Прощайте.
Твій брат Яким з дружиною і дітками”.
Останні слова Леся прочитала зовсім поволі, наче то й справді був заповіт. Деякий час усі мовчали, навіть Федоська, що саме розчиняла в макітрі, перестала мішати ложкою, замислилась, обіпершись об комин.
— От тобі, стара, й Сибір, — обізвався Йосип.
— Або я тебе силувала? — сплеснула руками Федоська.

читати