Завантажити

підкрутила лампу, що почала була пригасати. Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув і батько.
Леся встала, відчинила кватирку, і ніч свіжим струменем дихнула в обличчя. Яка вона приємна, ця весняна прохолода! Пити б її, настояну на південних вітрах, на весняних відталинах, на сумному журавлиному курликанні, пити до сп'яніння...
Ой чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині.
Звідки це? Ага, то ж її власне, написане кілька років тому. Так-так. Тоді вона, правда, пізніше, теж повернулась із Києва. Саме розвивались садки.
...Ніч обгорнула біленькі хати, Немов діточок маленьких мати, Вітрець весняний тихенько дише” Немов діток тих до сну колише-Згадувала власні рядки, і вони здавалися їй якимись чужими, далекими од її сьогоднішніх почуттів. Справ-ді-бо, де ті біленькі хати? Чи й були вони тут коли-небудь? Чи то не витвір її бурхливої фантазії, потроєної безмежною любов'ю до цього краю?
Прислухалась: ні пісень, ні співів... Тільки пугач віщував комусь смуток та собака жалібно скавчав на другім кінці села. А поза тим — глушина, туга і туга... Навіть гай, що чорнів удалині, — Леся більше вгадува ла його, ніж бачила, — навіть він здавався німим.
Тож чи про біленькі хатки має вона співати? Ні! Слова палкого, огнистого слова шукатиме, щоб розтопити цей лід, збудити цю домовину, незрозуміле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь світ, спрямувала б свої громи на глибокі темниці, де за кованими замками, за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, і хай тоді ясна-голосна розляглася б у рідному краї пісня, хай квітла б у ньому нова весна-Леся взяла олівець і на звороті конверта, що лежав на столику, поспішно записала кілька рядків, подумала і додала:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!..
Закінчивши писати, довго переглядала папери, листи, ніби вишукувала в них того палкого, огнистого слова.
Варка справді заслабла. Коли Леся другого дня зайшла одвідати її, дівчина лежала на полу, закутана в якесь лахміття — чи то драний кожух, чи просто витерту до дірок шкуру. В хаті було важке повітря. Косачівна аж похитнулась — так сильно вдарив їй у ніс той сморід.
— Заходьте, заходьте, панночко, — приязно запрошувала Федоська. Вона висмикнула з-під фартуха ганчірку, змахнула на лаві коло столу. — Сідайте отутечки... Варка вчора хотіла піти, та я розраєла. Куди їй? Ледь на ногах стоїть — так вимучила її та клєта хороба.
Леся підійшла до полу, де, зачувши її голос, ворушилася Варка.
— Це ти, Лесю? — кволо обізвалася. — Бач, як мене звело? І де воно взєлося, на моє нещастє? Думала, на весну подамся кудись на заробітки, а тут маєш. — Вона ледь ворушила висохлими, як стовбурці підтятих молодих дерев, руками, силкувалася підвестись.
— Лежи, лежи, Варуню, — зупинила її Леся.
— Ото і я їй кажу — лежи, так ні, рветься, встає, наче хто її силує, — обізвалася Федоська.
— Увечері з батьком приїде Короткевич, то він і тебе огляне. — Леся говорила, а в уяві чомусь поставали найперші дні їхнього знайомства, Варчині пісні, вінки, які плели коло кадуба, мрії... А ще збиралася заробити собі на чоботи й плахту, щоб бути як людські дівчата.
— Як ти виросла, Лесю, — шепотіла Варка. — А здоров'є? Хоруєш? Десь-то вже така наша доля. — Вона не докінчила, болісно скривилась.
Леся прикрила їй плечі.
— Є у вас окріп? — звернулася до Федоськи.
— То чого доброго.
— А в що налити?
Федоська подумала, заглянула під припічок, у судник, де стояло кілька череп'яних мисок, і розвела руками.
— От притьмом нема такої посудини... Хіба, може, в баклагу? — Федоська вийшла в комірчину, і Леся через одчинені хатні двері бачила, як вона порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увійшла, обтерла з баклаги пилюку.
— Давайте швидше окріп. — Леся скинула пальтечко і закотила рукавця плаття. Федоська витягла з печі горщик, ополоником налила в баклагу окропу, заткнула і подала. Леся розгорнула Варчине вкривання і поклала баклагу хворій на живіт.
— Отак і лежи. А припече — знімеш... Скоро лікар приїде.
— Навіщо він їй? — знову обізвалась Федоська. — Перележить, переохкає, і мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити ніколи.
— Поставте, тітко, більше води у піч. Окріп, як вихолоне, треба буде міняти, — мовила на те Леся. — Я хутко. — Вона швидко одяглася, вийшла, а за кілька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
— То ви вже за нею, як за панією, доглядаєте, — зауважила Федоська.
— Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тітко Федосько. А до людини має бути і ставлення людське.
— Ет!.. — махнула рукою Федоська. — Балачки, та й годі. Бо то таки пан, а то мужик. У панів, кажуть, і кість біліша, і кров ніби не така...
— Кажуть? А ви слухаєте, — з серцем мовила Леся.
— А що, хіба не правда? От ждали

читати