Завантажити

неабияких умінь.
Генерал не без задоволення згадав свою розмову з підполковником тоді, під час бунту в університеті. “Він таки вміє дотримувати слова, — міркував, слухаючи Євецького, і зрадів несподіваному повороту думок. — А втім, мої ж офіцери. Чи, може, виучки їм бракує або вимогливості з мого боку?”
Розчулений думками, Новицький навіть запросив підполковника сісти.
— Що ж, Борисе Трохимовичу, — всупереч правилам він інколи, аби заохотити підлеглого, звертався і так, — все це похвально. Але... — покрутив олівцем, — але це тільки ниточка, початок.
— Саме так, пане генерал, — поспішив підтакнути Євецький. — А по ниточці дійдемо й до клубочка.
— Отже, ти мене зрозумів? — голос знову звучав офіціально, сухо. — Дій обережно. Ці, хай їм біс, конспіратори таки вміють од нас ховатися. Хоч би той же Петровський. Під самісіньким носом... Добре, коли він так собі. А якщо це агент женевського центру? — Видно було, що історія з Петровським глибоко засіла йому в печінки. — Однак про що ми говорили? Ага. Сім'ю Косачів взяти під особливий нагляд. Яка твоя думка щодо цих? — Генерал кивнув на список.
— Гадаю, —Євецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всі “за” і “проти”, щоб і тут його відповідь сподобалася генералу, — гадаю... досить обмежитися... попередженням. — Він глянув на генерала і, не помітивши на його лиці ні схвалення, ні заперечення, сміливіше (коли вже в них така конфіденційна розмова — чом не козирнути своєю винахідливістю?) вів далі: — Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо неї шуму. Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
“Ні, він таки насобачився, цей Євецький. Даремно я його раніше недооцінював. Обдумав усе до дрібниць... Нічого не скажеш”.
Проте, щоб усе-таки показати свою зверхність, Новицький мовив:
— Знов ліберальничаєш, підполковнику? Дивись...
— Гадаю, не промахнуся, пане генерал, — виструнчився офіцер, відчуваючи, що розмова закінчилася і йому належить іти.
— Гляди, не передоручай нікому, сам веди діло.
— Слухаюсь!
Євецький крутнувся на місці і прошмигнув у двері, а Новицький знову підступив до вікна.
“З кожним роком важче і важче стає боротися. Організовуються гуртки, народжуються якісь партії, на бік люмпенів стають студенти... Хто б подумав? І навіть дворянські синки та дочки. Хоч би ці Косачі. Чого їм?.. Ні, таки слабо ще притискуємо крамолу, панькаємося, замість того щоб гарячим залізом випікати цю заразу. А Євецький пропонує обмежитись попередженням. Пропонує, сто болячок йому в печінку, і доводиться згоджуватися. Бо й самому ж невигідно: коли багато репресій — значить, багато й неблагонадійних. Погано, скажуть, працюєш... Ще, чого доброго, запропонують відставку...
А часи, видно, надходять безрадісні. В Петербурзі страйки, в Москві — так само, у себе тільки й дивись, щоб не підсунули чогось такого, від чого потім і кісток не збереш. Як було з Дрентельном... Ні, Сибір, каторга по них плаче.
Невеселі думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярії Драгомирова. “Певне, знову буде вичитувать генерал-губернатор за безпорядки”, — збираючись, невдоволено думав шеф київської жандармерії.
Євецький знав, що розмова з молодим Косачем чи Косачівною бажаних результатів не дасть, лише розпалить їхні почуття, тому обрав за краще поговорити з матір'ю.
Ольгу Петрівну було розшукано в редакції журналу “Киевская старина”, де вона разом з іншими членами редколегії працювала над першим українсько-російським словником. Безвусий унтер, який сповістив її про виклик до канцелярії генерала Новицького, не став чекати, поки пані збереться, щоб супроводити її, а, хвацьке відкозирявши, пішов. Проте, виходячи з приміщення, Ольга Петрівна помітила його — унтер, ніби прогулюючись, походжав по алейці бульвару і нетерпляче поглядав на двері. Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме піде спочатку Косачева, з ким розмовлятиме.
Ольга Петрівна вдала, що не помітила його, розкрила парасольку — саме почав накрапати дрібненький дощик — і, дочекавшись візника, поїхала в напрямку Думського майдану.
Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику і так і не змогла напевне їх визначити, хоч у думках вертілася і Михайлова справа, і, чого в світі не трапляється, можливо, знову щось зв'язане з Петровським...
Євецький зустрів Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись, запропонував сісти.
— Я прошу пані вибачити за турботу, — він зробив невелику паузу, спостерігаючи, як реагуватимуть на його слова, і продовжував тим же повільним тоном, від якого Ольгу Петрівну, пряму і відверту в розмовах, аж нудило: — Служба, нічого не вдієш! — Він розвів руками, ступив кілька кроків.
— Прошу вас, — не витримала-таки Ольга Петрівна, — прошу вас пояснити, у чім річ?
Євецький усміхнувся одними лише очима і перейшов до справи:
— Гаразд... Нам стало відомо, пані Косачева, що ваш син, Михайло Косач, студент університету

читати