Завантажити

підвівся Петро Антонович.
Господарі вийшли, а Леся заходилася садовити гостей. Незабаром двері широко розчинилися і на порозі став невисокий чоловік у гарному, фабричного сукна пальті, сивій смушковій шапці, що за кілька років, видно, добре обсиділася на господаревій лисині.
— Добривечір, люди добрі, — голосно привітався Ко-роткевич. — А я ото їду та й гадаю: в кого воно і чого так ясно світиться? Придивився — у вас. Дай, думаю, заверну, бо твій, Ольго Петрівно, чоловік не шанує сусіда, ні, не шанує. Щоб ото заїхати запросити на чарку — ніколи. Певне, скисла вже? — Він підморгнув Петрові Антоновичу і, не перестаючи сипати дотепами, почав роздягатися. — А оце вам гостинець. — Подав Ользі Петрівні маленьку поштову картку. — Здається, з Софії.
— Невже од Михайла? — зраділа Косачева. — Справді!.. Лесю! Дядько Михайло здоровить нас із роковинами.
Листи від Драгоманова надходили рідко, тому кожному його рядку Косачі щиро раділи.
— Просимо вас, дядьку, до вітальні, на Шевченків вечір, — низько вдарила чолом Леся.
— Спасибі, дочко, спасибі... Най тобі бог дає здоров-ля міцного та щастя рясного. — Короткевич поздоровкався з селянами. — Та й гарно ж у вас!
Вітальня справді мала врочистий вигляд. Попід стінами стояли стільці й табуретки, а між вікнами, на невеличкому столику, зап'ятому донизу занавісками, прибраний барвінком і колосками портрет Тараса Григоровича.
В кутку, на своєму постійному місці, стояло відкрите фортепіано.
Коли всі повсідалися, Леся розставила співаків, востаннє щось шепнула їм настановчо і повернулася до гостей.
— Розпочинаємо вечір, присвячений роковинам з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, — оголосила вона. — “Жалібний марш”, написав Микола Віталійович Лисенко. — Вона повернулася, сіла за фортепіано, ще раз глянула на співаків, що аж зіп'ялися навшпиньки, і плавко вдарила по клавішах.
Всі слухали стоячи. Багато незлагодженого було в тому співі, але кожного він брав за серце.
Гей! Браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине!
Бо зостались вічні
Думки ті величні...
Навіть Микола Федорович, у кутиках уст якого весь час блукала ледь помітна посмішка, посерйознішав — стояв, низько опустивши голову.
А спів то дужчав, то затихав, і кожен промовляв серцем:
Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в світі жити Україні
При лихій годині?
...Останній акорд. Леся встала і разом з хором низько вклонилась присутнім.
Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
Потім проспівали “Садок вишневий коло хати” та ще кілька пісень, і хористи розійшлися — хто підсів до батьків, хто на вільні стільці.
Почалася декламація.
Читали “Тополю”, “Мені тринадцятий минало...”. Найбільше зворушив усіх Варчин виступ. Вона вийшла на середину кімнати, обсмикнула спідничку і почала:
Єсть на світі воля,
Та хто й знав?
Єсть на світі доля,
Та хто її мав?..
Лесі, що сиділа біля фортепіано, було добре видно кімнату й гостей. Он Йосип, а біля нього Федоська, за ними Килина Гетьманчукова, а там, у самісінькому кутку, причаїлися сільський парубок Левко, дід Мартин, який завжди першим приходить на Лесині читання, і ще чимало інших селян. Одні слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого вірша, інші понуро опустили голови, вражені глибокою правдою Шевченкових слів.
Коли Варка проказала останні рядки, всі разом підняли голови, дивилися на неї, ніби чекали, що ж вона скаже далі, де ж, зрештою, тая правда і чи довго ще шукатимуть її люди? Дід Мартин навіть головою киває— видно, збіглися з його думками Кобзареві слова, зачепили у серці хлібороба найвразливіші струни. Бо сидів, сидів та й упустив непрохану сльозу, сам не помітивши, коли і як вона викотилась. Підхопив сльозу витертим сукняним рукавом, кинув очима туди-сюди — чи, бува, не бачили. І першим обізвався:
— От ніби поговорив з нами Тарас Григорович. Кажете, по Волині він мандрував? То-то й видно, бо ж геть усі наші гадки та жалі списав.
— Так вони, діду, всюди однакові, — обізвалася на його слова Ольга Петрівна, — що на Волині, що на Поділлі чи Слобожанщині.
— Е-е, однакові то однакові, а проте всякий пан ще й по-свойому норовить укусити. Шкода, що мені не привелося здибатися з Шевченком, шкода, а то б ми з ним...
Дід Мартин так і не доказав, бо враз підвівся Микола Федорович і артистично мовив:
— А серед нас же є свідок Шевченкового похорону. — Всі повернулися до нього. — Ольго Петрівно, чого ж ти мовчиш? Анумо, не одставай, — він навіть узяв Ольгу Петрівну за плечі і ніби підняв її. Ніхто цьому не здивувався, бо всім відома була широка приятельська

читати