Завантажити

шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, —
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі...
“Знову братерство, воля, — думав Славинський. — Вона, видно, занадто кохається в політиці. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво є мистецтвом. А коли воно стає політикою — втрачає свою принадність... Треба з нею якось поговорити — заради ж її таланту... Хоч, видно, це даремна буде розмова: вона — фанатик. От хоч би взяти щойно прочитані рядки:
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу той шлях тернистий, —
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
І чим тільки тут захоплюватися? Яка тут поезія?” — в думках дивувався Славинський, спостерігаючи за присутніми. Та все ж, щоб не бути білою вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим і собі спроквола заплескав у долоні.
— Ну, знаєте, після цього я просто не відважусь сьогодні виступати, — шепнула Шура подругам.
— Сильно, Лесю! — захоплено вигукнув Зюма. — “Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах! І поетично, і зміст глибокий... Ти, Шуро, — звернувся він до Судовщикової, — маєш рацію. Я чув твою репліку.
— В такому разі нехай Лариса Петрівна, — обізвалась Галя, — прочитає ще дещо з своїх поезій.
— Чому мені така особлива честь? — заперечила Леся. — Нехай читають усі. Вона хотіла сісти, але тут знову втрутився Михайло”
— Е, ні, Лесю, так негоже... Воля більшості — закон. Не змушуй чекати і ще раз просити тебе.
Погляд її упав на Старицького — Михайло Петрович підбадьорююче кивнув головою.
— Читай “Contra prem spero!”, — підказав Михайло.
— Це теж, друзі, новий вірш... “Без надії сподіваюсь!”. Я написала його в тяжкі для мене хвилини...
І знову розмірене лунав Лесин голос, і знову в задумі притихли товариші. Здавалося, то ніби їхні думки, наче їхніми болями жила ця слабосила юначка. “Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?..” Хіба тільки її хвилювало це питання? Хіба кожен із них не виголошував у години життєвої скрути:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Здавалося, вона випитала в них заповітні думки, і от, будь ласка...
голос її з кожним рядком Ось вона ніби з викликом.
Читання надихало Лесю, міцнів, ставав виразнішим. закінчила:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
“З неї таки вийдуть люди, — думав Михайло Петрович. — Уже, власне, вийшли... а скільки впевненості, волі, ніби це не хвора двадцятирічна дівчина, а велет”.
Леся скінчила й стояла, мов чекала вироку товаришів. А його не було й не було, навіть оплески, як першого разу, не зривалися, — тільки мовчання й глибока задума.
Зрештою Микола Васильович устав, підійшов до Лесі і потиснув їй руку.
— Спасибі, Лесю, — мовив стиха. — Надзвичайно. Чуєте? — звернувся до присутніх. — Правильно сказав Франко: після Шевченка й Некрасова я вперше стрічаю таку сильну поетку.
Хтось заплескав у долоні, всі одразу загомоніли. Тільки Славинський сидів ні в сих ні в тих. Після Лесі так ніхто й не наважився читати. Микола Васильович, захоплений почутим і підохочуваний дочкою, погодився продекламувати щось із Некрасова”
— Коли вже Некрасова, то давайте про “неистового Виссариона”, — запропонував Михайло.
— Гаразд, — пристав на те Ковалевський.
Белинский был особенно любим...
Молясь твоей многострадальной тени,
Учитель! Перед именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени!
— Занадто високодумно! — не витримав Славинський, як тільки Микола Васильович закінчив.
Всі оглянулись, і в тому погляді було німе здивування, запитання, на яке Славинський поспішив відповісти :
— Нічого дивного, панове. У Некрасова є справді тальяновиті поезії, альє й чимало в нього риторики, гольої польїтики. — Він повторив, злегка іронізуючи: —“Тьі нас гуманно мислить научиль...” Виходить, не бульо ні Софоклья, ні Арістотелья!
— Виходить, пане Славинський, — різко обірвала його Леся, — що ви так же погано розумієтеся на античному, як і на сьогоднішньому. Інакше б ви знали, що історія рухається вперед, що вона народжує нові протиріччя, нові ідеї...
— Пан Максим, з усього видно, далекий од нашої політики, — додала, стримуючи хвилювання, Галя. Тиха і спокійна, вона враз стала рішучою, гнівною — такою Леся бачила її вперше.
— Joli , — вдавано спокійно мовив Славинський і додав: — Я, панно Ковальєвська, переконаний, що польїтика не є доброю порадницею музи.
— Wirkrich? — в тон йому іронічно запитав Михайло. — Яке ж, по-вашому, покликання музи?
— Природа,

читати