Завантажити

глибокого крісла Леся. — Доки ми не усвідомимо, що робимо все це не заради сенсації, як розуміє Славинський, не од безділля, доти не зможемо чесно служити суспільству. — Вона закашлялася, певне, од хвилювання, і попросила води. — Так от: в ім'я чого ми все це затіяли?
Друзі сиділи мовчки, Славинський — знітившись і втупивши додолу очі.
— Говори, Лесю, — порушив мовчання Гамбарашві-лі.
— В ім'я правди, і волі святої, і щастя простих людей, — Леся сказала надто швидко, чітко — видно, ці слова вже давно визріли, не один раз повторювалися в думках.
Славинський скоса глянув на Лесю і одразу ж опустив повіки. Не такою вважав він цю тендітну панну, її миле, з виразом постійного страждання лице, її поезії ліричніші од цих сповнених бунтарства, політики слів.
Михайло замріяно кивнув чубатою головою. Видно, його думки повністю збігалися з Лесиними.
— Що ж далі? — випустила хмарку цигаркового диму Шура. — Який же рішенець?
— А коли так, — вела далі Леся, — то одні ми нічого не варті... Так-так, Несторе, не дивись на мене докірливо, без єднання з масами нічого не варті. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак курчат, і все. Треба з робочим людом єднатися, готуватися до великої борні.
На цьому закінчили. Сповнені почуття важливості розпочатої справи, друзі вийшли на вулицю і незабаром загубилися у вечоровому натовпі.
VI
Більшість вечорів проходила тепер при участі старших. Найчастіше бувала на них Ольга Петрівна. На її вимогу засідання переносили до Судовщикових, до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на високий зріст, “перехрестили” останнім часом, Михайло Верстович, частенько кепкував.
— Так це ж виходе, Ольго Петрівно, ніби ви навмисне міняєте явки, — жартував він. — От вам і виставлять нове звинувачення.
— Киньте, Михайле Петровичу, мені не до жартів, — сердилась Косачева.
Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького.
— А сто чортів їм в печінки, — щиро зичив він, — щоб я ще й без причини журився.
Михайло Петрович охоче ділився з молоддю політичними новинами, запрошував на вечори цікавих знайомих.
Так було й цього разу: коли Михайло і Леся прийшли, у Старицьких уже сидів Ковалевський з дочкою. Леся стрічалась з ними й раніше, у Судовщикових, але тоді близько не познайомилась, хоч і хотіла, бо чула про Миколу Васильовича чимало цікавого. Недавно він повернувся з заслання, де втратив дружину, — не стерпівши поневірянь, вона отруїлася. Раніше Ковалевський був учителем словесності в Київському кадетському корпусів а тепер живе з приватних уроків.
Микола Васильович знав багато поезій напам'ять, особливо Шевченка й Некрасова, дуже любив декламувати.
Проте поважали його не тільки за це. Незабезпечений як слід, він виступав організатором допомоги Драгоманову, від якого відреклися діячі київської “старої громади”, твердячи, ніби його діяльність за кордоном шкідлива для українців.
То була неабияка підтримка Драгоманову — не стільки матеріальна, як моральна.
Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову з Галею, дочкою Ковалевського. Ця гарна, запальна дівчина, як виявилося, добре знає літературу. Вони домовилися зустрітись, але ота історія з викликом Ольги Петрівни до Євецького стала на перешкоді.
— От добре, що ти тут, — щиро зраділа, побачивши Галю тепер. — Я навіть хотіла тебе розшукувати.
— А ми, бач, догадливі, взяли й самі прийшли, — відповіла Галя.
Поки молодь сходилась, Галя розповіла про свої мандри з батьками, про те, чим живе нині. Виявляється, через батька вона має зв'язок з багатьма робітничими гуртками, дістає там нелегальну літературу.
— Саме цього нам і бракує! — зраділа Леся. Вони так і сіли рядочком: Леся, Галя, Людмила. Пізніше до них підійшли Шура і менші Старицькі.
— Сьогодні у нас вечір читань, — повідомив Михайло (за спільною згодою він завжди головував на зібраннях).
— Кому надамо перше слово?
— Гадаю, дівчатам, — запропонував Зюма.
— Одразу видно — джентльмен, — похвалив його Михайло Петрович. — Звичайно ж, так.
— Почнемо з поезії, — додала Шура. — Виступай, Лесю.
Леся завагалася.
— Що ж, сестро, на тебе падає вибір, — заохочував Михайло.
— Починай, Лесю, — просили друзі.
Подякувала за честь, неспіхом ступила до столу, стала поруч Михайла, зітхнула і враз гордо закинула голову.
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
Непевна ж путь, мій друже, в нас обох, —
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.
Вірш захоплював щирістю.
Простими словами розповідала авторка про свій нелегкий, хоч ще й недовгий, життєвий шлях. Це була сповідь перед власною совістю, перед товаришами” перед майбутнім.
Коли я погляд свій на небо зводжу —
Нових зірок на ньому не

читати