Завантажити

— Чи ти ба! Ще й претензію має. Люди он і тутеньки дбають та й мають. А тебе хоть у самісінький рай, то й там хліба проситимеш. Іди домелюй збіжжє, бо вже он, бач, розчинила.
Йосип глянув на жінку, нехотя підвівся, вийшов. У сінях глухо загуркотіли жорна.
— Тітко, — звернулася до Федоськи Леся, — дайте мені на врем'я цього листа.
— Таж беріть, беріть. Навіщо він вам?
— А я про це напишу, нехай усі дізнаються. Леся хутко зодяглася, попрощалася.
— Увечері я ще зайду, а коли що, пришліть Яринку, — попросила вона Федоську.
Але того вечора вона так і не одвідала Варки. Зачинившись у другій дитячій кімнаті, писала й писала. Лиш як покликали до вечері, вийшла стомлена, бліда.
— Боже мій! На тобі лиця немає, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? — стурбувалася Ольга Петрівна.
— Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала мені прохання пана Павлика надіслати щось для їхнього журналу... то ось маєш.
— Нові поезії, переклади? Ти, здається, Гейне перекладаєш?
— Не те й не інше. Це кореспонденція про становище переселенців у Сибіру. Не дивуйся, їхньому журналу якраз підійде. Хай знають усі, що таке хвалена організація “переселенческого движения”.
— А знаєш, Оленько, це справді потрібна річ, — підтримав дочку Петро Антонович. — Адже тисячі людей ідуть на цю принаду. А що їх там чекає, не знають. — Він нашвидку проглянув писання. — Схвально.
— Не в цьому, Лесю, хотіла б я бачити твоє покликання. Поезія, лірика, музика — ось твоя стихія.
— Не можу співати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
Читання віршів Ольги Петрівни, яке вона намічала на вечір, вд відбулося. Настрій цієї весни виявився не таким, яким був торік чи позаторік.
IV
Спливав березень. У Колодяжному, як і щороку, готувалися до Шевченкових роковин. Напередодні з Києва Лисенко передав ноти “Жалібного маршу”, написаного ним на Лесині слова.
Леся одразу ж програла мелодію, а наступні кілька вечорів з дитячої кімнати линув злагоджений спів: там розучували “Марш”. До співу, крім рідних, Леся запросила Варку, яка на той час цілком видужала, та ще кількох сільських дівчаток і хлопчиків.
Їй довелося чимало потрудитися, поки співаки засвоїли свої партії. Час від часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музиці, то окремі слова.
Вдень вона також не знала спокою: треба було зібрати рушники, наплести вінків, поговорити з учасниками вечора...
Якось до Косачів завітав знайомий ковельський художник Зозуля.
— От добре, що ви нагодилися, — зраділа Леся.
— Слухаю вас, Ларисо Петрівно, — охоче обізвався Зозуля. Років кілька тому, коли в Лесі ще були дужі руки, він учив її малюванню і шкодував” що хвороба відібрала в нього таку здібну ученицю. Після першої ж операції навчання припинили, але Зозуля ніколи не минав нагоди відвідати Косачів.
— Хіба не догадуєтеся? — здивувалася Леся.
— Щиро кажучи — ні.
— Таж на днях Шевченкові роковини, а в нас і портрета путнього немає.
— Он як! Пізнувато... Втім, не хвилюйтеся — зробимо.
А через кілька днів Зозуля приїхав до Колодяжного з чималим портретом Тараса Григоровича.
— Саме такий, як я думала! — роздивлялася Леся. — Тільки ж погано буде без рамки.
— Так це дрібниця, — заспокоїв Зозуля. — Ольго Петрівно, дошки, гадаю, у вас є?
— Та чого доброго, — відповіла Косачева. — Тільки навіщо вам самим? Кароль...
— Ні-ні, — заперечив Зозуля. — До столярської роботи я звичний.
— Як знаєте, — мовила Ольга Петрівна, — бо я пішла: ще пиріжки підгорять. — Вона поспішила на кухню, де разом з Федоською готувала на вечір страви.
Зозуля швидко обміряв портрет і теж вийшов — до майстерні.
— Час уже й нам до діла, — звернулася Леся до подруг. — Варко, неси хутко вінки.
Варка вітром вискочила до комірчини і внесла кілька сплетених із житнього колосся та сухих квіток вінків.
Почалося прибирання: одні підмітали, інші розставляли стільці, витирали вікна.
Повернувся зі служби Петро Антонович, і теж не з порожніми руками — приніс різних цукерок: і простих, і в кольорових обгортках та розмальованих коробках.
Нарешті приготування скінчилось. Леся гостинно розчинила двері вітальні.
Першими зайшли батьки й Зозуля.
Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
— Добривечір вам у хату, — привітався. — А чи тут мої?
— Тут, тут, заходьте, Йосипе, — запросила Ольга Петрівна.
— Та спасибі, — він ніяково топтався на місці, не знаючи, куди приткнути свою облізлу заячу шапку та й самого себе.
— Сідайте, — запропонував Петро Антонович. Йосип криво посміхнувся, а таки пройшов, сів на краєчок чистенької табуретки.
Не встигли чоловіки й зав'язати розмови, як у сінях зачовгали ногами, зашкряботіли в двері, шукаючи клямку, — зайшло кілька жінок. У дворі заторохтів віз, запирхали коні.
— Оце вже Микола Федорович приїхав. Підемо зустрінемо, Олю, —

читати