Завантажити

особливо нічого. Пан Максим висловився просто необдумано. Моя пропозиція: іти до університету, діяти гуртом.
— Заперечень нема, — підтримала його Шура. Леся мовчки кивнула. В її очах блукала зажура. “Зараз устануть всі, підуть туди, де вже точиться хоча й невелика, все ж боротьба, — думала. — А я? Знову жди, виглядай у вікно, поки прибіжить хтось і п'яте через десяте розповість...”
А друзі вже одягалися. Не поспішав тільки Славинський. Він поволі підвівся, надів кашкета, непомітно для інших крутнувся перед дзеркалом. Прощаючись, знову поцілував Лесину руку, кокетливо усміхнувся і задкуючи вийшов.
— Що за один? — спитала Леся в Шури. — Де ти з ним запізналася?
— Хлопець він порядний, живе в Липках, у графині Трубецької. Доводиться їй ріднею. Та це, бач, не заважає йому знатися з нами і навіть брати участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось є, але нам вигідно мати з таким зв'язок.
— Гляди-но, Шуро.
— Не турбуйся. Ну, я пішла. Бувай...
— Щасти вам, — провела подругу до порога. — Дивися ж за Михайлом.
Шура процокотіла каблучками по східцях, внизу лунко грюкнули двері, Леся, засмучена, повернулася до кімнати. Тут усе ще стояв запах модних парфумів Славинського, змішаний з цигарковим димом. Леся відчинила кватирку. Вона з задоволенням відчула, що товариство добре на неї впливає і що варто частіше отак збиратися, бо стільки всюди відбувається тих подій, що сама за всім не встигнеш стежити. А з її здоров'ям і поготів. Незабаром повернулася Ольга Петрівна.
— То там і Михайло! — здивувалася, коли Леся розповіла їй. Вона йшла повз університет, бачила розгніваних студентів, але не звернула на це особливої уваги. — Що він собі думає? — хвилювалася. — Накликати гнів начальства або підозру поліції простіше простого. А потім? Що буде потім? Звільнення з університету, а може, й арешт... Чи довго в ці жахливі часи?..
— Та не турбуйся, мамочко, — заспокоювала Леся. — Нічого з ним не станеться.
— Як я потім стрічатимусь з людьми? — не вгамовувалась Ольга Петрівна.
— Мені здається, що ти перебільшуєш. Адже, зрештою, Михайло не пішов грабувати.
— Завжди ти його захищаєш, а не знаєш, чим це може скінчитися.
Леся помовчала хвилину, затим відповіла:
— Річ у тім, мамо, що ти не розумієш Михадлових захоплень. Або ж не хочеш їх визнавати. — Леся зняла з вішалки легеньке осіннє пальтечко, поспіхом накинула його на плечі. — Я теж туди. Удвох нам буде безпечніше. — І вже м'якше од порога додала: —Не думай тільки про нас зле, мамочко. Ось піду й приведу твого неслухнянця.
— Тобі не можна виходити. — Ольга Петрівна з докором глянула на дочку.
— Надворі не холодно. Я хутко.
Вечоріло. Ботанічний сад, де Леся любила відпочивати в затінку в'язів та каштанів, потемнів.
Швидко, наскільки дозволяла їй хвора нога, Леся вийшла на Володимирську вулицю і, помітивши біля парадного входу в університет групу молоді, прискорила крок.
На східцях стояли кілька жандармів. Вони вправно орудували кулаками, розштовхуючи та відкидаючи тих, що проривалися до дверей.
Леєю побачили здалеку. Із гурту назустріч їй вибігла Шура.
— Чому ти тут? — запитала стурбовано. — Щось сталося?
— Ні. А що тут у вас?
Підійшли Михайло і Славинський. Пан Максим був на диво збуджений, зовсім не схожий на того, яким бачила його Леся годину-дві тому. Зачіска розкуйовджена, кілька пасем довгого, намащеного рициновою олією волосся кумедно стирчало з-під кашкета.
— Що ж далі? — поцікавилась Леся. — По-моєму, зараз варто розійтися.
— Як? — не розуміючи, глянув на сестру Михайло.
— Удати, що ми розійшлися, — спокійно пояснила, — а коли все втихомириться, пробратися в приміщення з чорного ходу.
— Ай справді! Леся має рацію! — підтримала Шура. — Бо інакше нічогісінько не доб'ємося. Викличуть ще один загін жандармів.
— Гаразд, — погодився і Михайло. — Треба порадитися з товаришами. Ви тут зачекайте. — Він наблизився до гурту, відкликав Зюму, Нестора, ще кількох юнаків і вони запально почали один одному щось доводити, зиркаючи в той бік, де стояла Леся.
Через деякий час молодь почала розходитися. Жандарми, схрестивши на грудях руки, переможно посміхалися.
— Учинили так, як ти радиш, — сказав Михайло. — Але як тепер пройти?
Вони завернули за ріг Володимирської, потім, ніби прогулюючись, у сад.
— Ось вам хід. Уже темно, ніхто вас тут не помітить. А там самі знаєте, що робити.
Леся і Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до найменшого шерхоту за високим парканом. Але ніщо не порушувало спокою цього затишного куточка. Тільки пошелестував вітер в осінньому листі та на стрімких осокоринах галасливо вмощувались на нічліг галки.
А хлопців не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися біля входу до саду. Та коли терпець їм, здавалося, увірвався, почулися приглушені голоси, і юнаки один за одним перемахнули через

читати