Завантажити

квартира, яку найняли Косачі на Тарасівській вулиці, одразу стала затишним куточком для молоді. Майже щодня тут “пропадали”, як казала Софія Віталіївна, Маня, Люда і Оксана Старицькі, Шура Судовщикова, що мешкала на Лабораторній, та чимало інших київських знайомих. Збиралися переважно після обіду, а до того Косачівни кілька годин училися: студіювали мови, історію, математику. Чимало допомагала репетиторам Леся. Вона відвідувала лекції в університеті і залюбки розповідала потім сестричкам про почуте, навіть написала для них підручник історії східних культур.
Та найцікавішими були вечори, коли сходились дорослі. Багато в сім'ї говорили про дядька, материного брата, Михайла Драгоманова. Надто про те, як на Першому всесвітньому літературному конгресі, що відбувся 1878 року в Парижі, головуючий Віктор Гюго приязно вітав молодого вченого, автора щойно видрукуваної в Женеві брошури “Українська література, заборонена російським урядом”. Брошуру роздали всім членам конгресу і прилучили до протоколу. Там же Михайло Петрович познайомився з Тургенєвим, що був заступником голови конгресу.
Часто збиралася в Косачів студентська молодь. Говорили про різне, а найбільше — про робітничі заворушення, що останнім часом почастішали на заводах і фабриках Києва та інших міст.
Одного разу Михайло повернувся додому пізніше, ніж завжди. Леся ці дні нікуди не виходила — хорувала, і рідні не були обізнані з останніми університетськими подіями. Юнак якось дивно змінився: став похмурий, на запитання відповідав стримано. Ольга Петрівна і сяк і так підступала до нього, але даремно: син відмовчувався.
Михайло недбало повісив пальто, довго мив руки.
— Іди вже, йди! — гукнула йому Леся. — Вдруге тобі ніхто не розігріватиме обід.
— Пробач... А мама де?
— Ждала-ждала тебе та й пішла.
— Знову на засідання?
— Ні, здається, в бібліотеку. Дядько Михайло уже давно просив зробити для нього якісь там виписки. А ти чого сьогодні такий кислий? — Вона сіла напроти. — Знову негаразд із Шурою? Щось я її давненько не бачила. Чи не пробігла між вами чорна кішка?
— Ні, сестро. Тут інше. І далеко складніше.
— Що ж, коли не таємниця?
— Навіщо ти так? — В його очах блиснув вогник докору. — Ти ж добре знаєш, що від тебе в мене немає ніяких таємниць. — Він помовчав хвилину, сьорбнув кілька ложок борщу і вів далі: — От і настає, Лесю, хвилина, коли треба і нам братися до діла. Або ж... або, склавши гордо на грудях руки, відсиджуватися у запічку, мов той цвіркун. Розумієш?
— Нічого не розумію. Можеш ти розповісти, що і до чого?
— Пригадуєш, я розказував тобі, що готуємося провести вечір збору коштів?
— Пригадую.
— Так от: спеціальним наказом ректора вечір відмінено.
— Зовсім? Можливо, перенесено?
— В тім-то й річ, що ні. Самим звичайнісіньким чином за-бо-ро-не-но. Та й що тебе дивує?
— Дивного, звісно, тут мало, а все ж не сподівалася я.
— Отож і ми не сподівалися...
— Що ж вирішили робити?
— Поки що нічого. Кошти ми все ж таки зберемо.
Але як віддячити ректорові, як провчити його? — Він поклав ложку. — Зараз сюди мають прийти хлопці. Посидимо, погомонимо. Ти не заперечуєш?
— Що ти, Михайлику?! — поспішила заспокоїти його. — Тоді обідай скоріше, а то розмовою ситий не будеш. — Вона поставила на стіл вазу, повну запашних червонобоких яблук. — їж, тато передав.
— Ні, краще давай поприбираємо. Особливого нікого не буде, а все ж...
— А неособливий хто ж? їхні погляди зійшлися.
— Ти ж і лисиця, Лесю. Знаєш напевно, а допитуєшся.
— Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити — не треба. Піду скажу малим, щоб не дуже галасували, — Леся вийшла в сусідню кімнату, де, скориставшись відсутністю старших, дівчата зняли справжній рейвах.
У коридорі теленькнув дзвоник, і Михайло поспішив відчинити.
Прийшов Зюма.
— Отже, я перший? — звернувся він до Михайла.
— Проходь, проходь. І сідай отут, — Михайло показав на стілець. — На, дивись поки що, — подав журнал.
Гість одразу ж заглибився в читання.
Трохи чудний він, цей Зюма, але розумний, товариський. Це всі визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважності. За цю рису ще на першому курсі хлопця прозвали .“Професором медицини”, хоч сам він про медицину ніколи й не мріяв, більше захоплювався літературою. Серед інших Зюма вирізнявся чорною, мов смоляною, чуприною. Він постійно закидав на потилицю непокірні пасма волосся, поправляв окуляри, які раз у раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа — батькові.
Жодної хвилини Зюма не тратив марно. І коли вже брався за щось, чимось захоплювався, то віддавався йому до кінця.
Ось і тепер він настільки вняпився в журнал, що не почув Лесиного вітання. Михайло підійшов, злегка взяв товариша за плечі. Той одірвався від читання і, уздрівши дівчину, зніяковіло, обережно потиснув простягнуту руку.
— Зюма, — відрекомендувався і

читати