Завантажити

йому якогось особливого звучання.
Сиділи допізна.
— А знаєте що, дівчата? — сказав перед тим, як лягати спати. — Давайте завтра вирушимр в мандри по морю. Тобі, Лесю, це буде надто приємно. Бо як-таки так: жити біля води і не поплавати?
Леся радо згодилася на пропозицію. Прогулянка обіцяла бути цікавою. Одне діло дивитися на море здалеку, а інше — відчувати його з усіх боків, дихати ним, п'яніти од його свіжості та широти...
Неділя. Сонце піднялося рано, здається, раніше звичайного, щоб наситити своїм промінням, своїм теплом усіх, кому ніколи впиватися ним у будень.
Лагідно плещуть хвилі об залізну обшивку пароплава. Сьогодні вони голубі-голубі. З чим порівняти їх? З небом, фіалками?.. Ні, напевне, з волошками. Коли ото зібрати їх у пучок — великий, великий.
Леся стала коло борту, поруч Маргарити, милувалася то морем, де зграями носились чайки, то містом, що відсвічувало на сонці білими стінами.
Далі, далі від нього! Хоч на хвилину дати спочинок нервам. Леся повертається обличчям до сонця, що пестить її волосся, зблискує в ньому, наче спалахує.
— Не стій довго на сонці, Лесю, — каже Ганна Петрівна. — Шкіра у тебе ніжна.
Ну й нехай! Нехай пече, палить, а вона стоятиме — море притягує думки, уяву, її саму. Скільки у ньому руху і заразом спокою! Навіть невгамовна Ганна Петрівна примовкла, слухає, як чоловік розповідає про звитяжні козацькі походи за моря, про галери з прикутими навічно до весел козаками-невільниками.
А хвиля грає, ніби мотають буйними гривами баскі коні, за кораблем стелиться пінистий шлях... Загубитися б у цьому безмежжі, забутися. Не на вічність — на годину, на день, щоб набратися сил — і знову до праці...
Над Акерманом прозора голубувата імла. Вона піднімається з моря. Повиті нею старовинне місто, руїни фортеці, з якою зв'язано стільки подій, здаються ще Красивішими.
— Подамося одразу туди, — каже Михайло Федорович.
За годину, петляючи вуличками, добралися до руїн. Тут починався рівний широкий степ.
— Точнісінько як у Луцьку, — зауважила Леся.
— От чого не знаю, то не знаю, — пошкодував Михайло Федорович. — Чувати про ваш замок чував, а от побувати не довелося.
Напіврозвалені, порослі бур'янами мури вражали суворістю.
— Отут колись перемучилось нашого брата, — мовив Михайло Федорович, дивлячись на розвалені “темні темниці”.
— Оце, певне, звідси линули козаки-невільники думами на Україну, — в тон йому Леся.
— Звідси, дочко... Напилися ці мури крові людської та сліз! О, напились! Аж побуріли! — Михайло Федорович, як тільки міг і як дозволяла присутність дітей, картав нехрещених.
З вежі одкривався гарний краєвид на Дністровський лиман. Лесі ввижалися десятки козацьких “чайок”, запорожці, що поспішали визволяти своїх побратимів з неволі.
Ось вони, вже під самісінькими мурами, йдуть крізь вогонь і воду до брам, за якими тремтять вороги...
Підступила Маргарита.
— Уявилося мені, Марго, те далеке минуле.
— Чи варто ще й цим журитися?
— Не тільки варто... Без поваги до минулого немислима справжня любов до вітчизни.
— Так, так, Лесю, — похвалив Косачівну Михайло Федорович, що стояв з дружиною неподалік і прислухався до їхньої розмови. — Святу правду мовиш... Без цієї давнини нема України. В ній наша згуба, в ній слава наша, кров'ю обкипіла, слізьми кривавими скроплена.
— От не розумію я, дядьку, — вела далі Лариса, — за що Україна такі муки терпіла. Невже за те, щоби знов стогнати в кайданах, щоправда, надітих уже не яничарами, а іншими поневолювачами?!
Михайло Федорович підійшов, заклавши руки за спину, пильно глянув у світло-сірі Лесині очі.
— Це добре, що ти, дочко, питаєш. Тільки знай: не загинули марно і не пропали безслідно страждання наших дідів.
— Я теж чомусь не вірю: на їхніх кістках, на їхній крові з'являться чудові сходи.
— Саме так! — Михайло Федорович обняв за плечі дівчаток і пригорнув. — В усіх оцих болях, стражданнях народиться нова Україна... Зростуть сини, які помножать дідівську славу і понесуть у віки... Он, бачите, — він показав на пастушка, що стояв на сусідній вежі і, приклавши до чола долоню, дивився на залитий сонцем степ, на лиман, що вигравав усіма своїми незвичайними барвами, — хтозна, про що думає отой хлопчина. Але, я певен, не про те, щоб довіку пасти чужу худобу! Мабуть, про волю, про свою землю, про щедру та багату долю свою.
 
II
По закінченні гімназії Михайло був зарахований на перший курс фізико-математичного факультету Київського університету святого Володимира. Підросли й сестри — Ліля та Дора. Косачі вирішили відправити їх на зиму до Києва.
Поїхала й Леся. Її вабила наука, якою вона досі успішно оволодівала самотужки. Необхідний був і постійний кваліфікований медичний нагляд. Південь, морські ванни та лиманові грязі хоч і поправили трохи здоров'я, проте остаточно на ноги не поставили.
Невеличка, з двох кімнат,

читати