Завантажити

загубитися в пущі, — замінили дівчинці звуки фортепіано... Слухала б — не переслухала їх. Особливо коли дядько Левко і Лукаш зганяють товар до обори. Тоді така незрівнянна ні з чим розливається музика лісом, що, здається, глухий почув би її. Грають, стрибаючи з гілки на гілку, білиці, в невидимі легенькі кувадла кують сиві зозульки, голосно вистукують суху деревину дятли... Повітря гуде оводами, комарнею і мушвою. Вони хмарами кишать у болотяних випарах, не дають спочинку худобі. Відігнати їх можна тільки димом. На те дядько Левко і Лукаш розкладають навколо обори вогні з кізяків, а біля самої хижки всю ніч не згасає багаття. На ньому вариться страва, сушиться одяг, тут і гріється дядько Левко, ночуючи надворі біля товару.
А скільки коло тої ватри почуто оповідань та легенд! Уже ввижаються Лесі ті мавки, потерчата, водяники. Сам дядько здається лісовиком.. Низенький, з борідкою, в постолах і полотняному одязі, — наче завітав оце до їхнього гурту після цілоденних блукань гаями, сів на зваленому дереві, посмоктує люльку й воркоче, воркоче... Немов той потічок. А от спати не хочеться.
— Дядьку, — питає Леся, — а то правда, що дерево живе? Вдень я хотіла вирізати калини на сопілку, а Лукаш не дав. “Не ріж, — каже, — йому болить...” Чи правда то?
— Авжеж, дитино. Не треба живого різати —є сухе. Бо лісовик розсердиться.
— І що тоді?
— Диви, яка цікава! Розсердиться, і все. Завалить водопої торішнім листям, дорогу перетне стовбурами... Чи ж мало цього?
— А у вас із ним дружба? — не вгаває Леся. Дядько підливає в казанець з коновки води, підкидає в багаття хрусту. Він спалахує, пирскає іскрами, золотить довге волосся, що пасмами звивається з-під старого бриля, багрянцем обдає сиву, аж білу, свитину, постоли.
— Он бачте — дуб за хатою? — показує Левко на могутнє крислате дерево, і всі звертають у той бік погляди. — То гордість лісу. Я врятував його. Купці вже міряли, давали гроші, та я заклявся, що поки житиму, то й він стоятиме. Відтоді і безпечно мені в лісі.
— Ну, а од відьом, од водяників як бережетесь?
— То вже діло інше. Одні хреста бояться, заклинання, а інші зілля не зносять духу. Під вікнами ж недарма в нас мак посіяний — од відьом захищає... А терлич навдивовижу велику силу має, коли його зібрати в ніч купальську.
“Так он чого то в них терлич росте коло порога, — згадала Леся. — І кіл осиковий забитий на подвір'ї...” Вона дивиться через огонь у сутінки, що налягають з усіх боків, і, здається, бачить, як звиваються в півтемряві русалки й відьми, мавки і перелесники та інша лісова, водяна і польова сили.
— А де зимують мавки? — питає Михайлик дядька. Хлопчину теж захопили розповіді. Простягся поруч Лукаша на запашній травиці і мріє, мріє...
— Та де ж? У дуплі верби старої знаходять місце.
Встеляють його листом і порохном м'якеньким та й зимують... Та ви не дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться... Цур йому, діти. Ліпше не знати того. От розкажу вам історію... вельми повчальна, для парубків надто ж...
І знову спокійно тече собі розповідь: як сільський парубок запізнався з мавкою, а мати стара — розлучниця злая — супроти того пішла, оженила хлопця на багатій вдові; як жили вони в гризоті щоденній і як лісові духи відомстили за мавку, напустили на селюків злидні та розорили їхнє кубло.
— ...Ну, йдіть собі спати, — закінчує дядько, — на сьогодні вже досить... А я подивлюся на бидло. Веди дітей, Лукашу. Чуєш? Гов, Лукашу! — будить він хлопця, що задрімав зморений.
Лукаш прокидається, тре заспані очі, підводиться. Гуртом вони йдуть у шопу, де чекає на них лісове пахуче сіно і де ще довго не змовкатиме перешіптування...
Шопа з трьох плетених із ліщини сяк-так обмазаних стін і низькою стріхою. Четвертої стіни немає, і, коли прокинутись рано та глянути в отвір, здається — пливе все кудись на казкових легких каравелах. Потім, як підніметься сонце і зійде туман, відкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите ряскою озеро, оточене зеленими берегами, за ним — вільшина, а далі ліс, що переходить у густий сосновий бір і тягнеться хтозна-куди... Кажуть, озеро те бездонне. І справді, як випливали на нього човном з дядьком Левком, то яку довжелезну не взяла вона жердину, а дна не дістала. Доточили весло, і все одно не вистачило.
Чудернацьке те озеро. Береги має облудні — так і ходять хвилями під ногами, прориваються, не дають підступити до води. То теж ніби навмисне так зроблено — щоб не длялися люди з-під солом'яних стріх: не зносять їхнього духу русалки-озерянки! І купатись не можна в озерній воді. Хоч і спокійна вона, а вмить затягне баговинням, засмокче...
Сьогодні вони останній день у Нечімному. Вчора сусід дядька Левка Тихін приїхав із Скулина й переказав, що мама веліла вертатися. Жаль! Що ті три дні і ночі? Ще б хоч із тиждень... Щоб походити скрізь, де бувають Лукаш з дядьком Левком. А найперше — круг озера, подивитись на той потічок, що вибігає з нього. Там, кажуть, коли

читати