Завантажити

навчила, — просить подругу Леся.
— То слухай... А то, коли хочеш, підемо в суботу на сватання. До Марисі Глущучки прийдуть свати.
— Звідки?
— Аж із Білина. Підемо? Це недалечке. Всі дівчата там будуть... Я вже й приспівів їхніх навчилась. — І з сумом у голосі: — Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла і платтє не нове.
Зажурились обидві. Повтикали кілочки, якими борозенки для насіння робили, сіли.
— Нічого, Варуню, плаття я тобі дам.
— Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю — тоді, як мати куплєть, носитиму.
— Ш, ні... твоїй матері я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Мені його торік бабуня на іменини подарували.
Подруга дивиться на Лесю скорботно-лагідним поглядом і ніби аж промовляє. Так уже хочеться їй того плаття! І боїться: бо що ж мати скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хіба що Леся справді піде до них і пояснить...
Прибігли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку.
— Он там біля сажалки викопали... Давайте посадимо.
— Ай справді, — захопилась Леся. — На клумбі, що під вікном. Розростеться, будуть пташки на вишні співати... От добре! А ти, Павлику, збігай до кадуба, набери відерце води — одразу й поллємо.
Посадили вишеньку, а Варка й тут знайшла що заспівати. Поливала й приказувала:
Скопаю я грядочку
У вишневому садочку,
А посаджу вишеньки!
Не вродила вишенька,
А вродили ягідки.
— Яка-бо ти. Варко, співуча.
— Інак не можна. Мати кажуть, що то не дівчина, котра співати не вміє.
— Ось почекай трохи, я зараз. — Леся побігла в хату і за хвилину вернулася з олівцем та зошитом у руках, — Ти співай, а я буду записувать.
— Навіщо їх записувати?
— Бо пісень дуже багато, не запам'ятаєш усіх.
— А я пам'ятаю. Всі, котрі в селі е, пам'ятаю. Гріє весняне сонечко, щебечуть пташки, пахне молодим листям, а дівчатка сидять собі на травиці та наспівують стиха.
Ну й літо ж видалось! Таке на Волині рідко буває. Сонця того, зелені, співів. І навіщо ті зими та осені? Цвіли б сади, витьохкували соловейки... зріли б ягоди — черешні, вишні, позьомки... Як от зараз, приміром. Досить лишень злізти з воза, ступити кілька кроків у ліс — і хоч нагрібай тих суниць. Скоро й малина поспіє. Там, у Скулині, кажуть, її повно-повнісінько. А вже тітка Килина напевне те знає. Не буде ж вона так говорити...
Леся лежить горілиць на запашному свіжому сіні, заклавши під голову руки, і думає. Порипує, перевалюючись на вибоїнах, віз, попирхують коні, аж луна йде лісом, а їй любо-прелюбо... “Все блукаю я по ріднім краю”.. гаю...” Поруч сидить Михайлик, задумливо жує травинку. Відкусить — виплюне. Удає з себе дорослого. Побув трохи в Києві і думає — велике щастя. Вона теж поїде. І наздожене його. З мови вона й так попереду. Шмецьку вже знає” французьку почала, польська їй зовсім легка. А в Києві підучить історію, літературу. Це їй наймиліше — література й історія. Читала б, слухала легенди та міфи. Скільки там цікавого!..
І пісні. Це теж історія. І про турецьку неволю в них, і про Хмельниччину, Кармалюка, Бондарівну...
— Мамо, давайте до тітки в Білин заїдемо, — пропонує Леся.
— її, доцю, немає, до Львова поїхала. Жаль. А то б завітали — Білин по дорозі — пісень послухати. Скільки їх знає тітка! Купальських, весільних, зажнивних. “Ой не мила нам та вечеронька, не мила, утомила нас та панська нива”, — співала, як була в них.
— А дядько Левко теж уміє співати, мамо?
— Не доводилось чути. А чому це тебе цікавить?
— Так... Дуже люблю слухати пісні.
— Левко — той ні, співати не мастак, — обзивається візник, — розказувати він майстер. А от небіж його, Лукаш, диво — не хлопець! Де тільки навчився! На сопілці так виграв, що кращих вам музик не зиськати.
Що ж? І то гаразд. Вона давно хотіла послухати справжню гру на сопілці. Що за чарівний інструмент! Шматочок дерева, а такі ніжні мелодії. Кажуть: якщо ота з калини вирізана дудочка та повисить на вітрі під стріхатою хатою — голос у неї дзвінкішим стає, мелодійнішим.
— Мамо... — знову звертається Леся і змовкає.
— Що тобі?
Скільки тих бажань, що хто його зна, з котрого й почати!
— Купиш мені... сопілку?.
— Дівчатка ж на сопілках не грають, — сміється Ми-хайлик.
— А я гратиму... Навчуся і буду грати. Купиш, мамо?
— Та куплю вже, куплю... Попросиш дядька Левка — він тобі зробить.
Розмовляють про те, про інше... Обабіч дороги стіною стоять предковічні дерева, шепочуть галуззям, а над ними — блакитне, як суцвіття пролісків, безхмарне небо.
Полісся... Ясноводі озера!.. Спокійні в погоду і грізні в бурю гаї!.. Хто не бачив тебе, рідний краю, той не знає, нащо здатна і чим багата наша природа.
Другу добу Леся в Нечімному — ніби в казковому світі. Невеличка хатина, обвішана пучками сухих трав і калини, миліша їй од усього; клокічки — дерев'яні дзвіночки, що белемкають на шиї в худоби і не дають їй

читати