Завантажити

слова! Як і в її “Надії”...
Рідний край, нещасний край— Степ, могилки... синій Дніпро...
Шура декламувала:
Мороз сильней, пустынней путь
Чем дале на восток;
На триста верст какой-нибудь
Убогий городок.
Зато как радостно глядеть
На темный ряд домов,
Но где же люди? Всюду тишь,
Не слышно даже псов...
Саме такий поставав перед нею Сибір — безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тіточці? І знову здалося: крізь заметілі дивляться на неї затуманені слізьми тіточчині очі. Дивляться і наче промовляють: “Ні долі, ні волі у мене...”
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна, —
це вже читає вона, Леся. Затихли оплески, адресовані Шурі, і якась незнана сила вивела Лесю на середину кімнати. Слова самі вириваються з уст — спочатку тихо, несміло, а далі дужче, голосніше...
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну...
Всі вражені, насторожено слухають.
— Це її... сама написала, — шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрівна. Вона також приємно здивована:
знала-бо тільки початок вірша, а тут — весь. Правду казав чоловік: який початок, такий буде й кінець.
Поглянуть іще раз на синій Дніпро,
Там жити чи вмерти — мені все одно...
Старицький слухав, кидаючи погляд то у вікно на одноманітне сіре громаддя будинків, то на молоду Косачівну, ще недавно, десяток хвилин тому, таку по-дитячому просту і наївну, а тепер — незрозумілу, загадкову, не по віку дорослу. В її сірих великих очах помітив страждання, і вперше, принаймні за сьогоднішній день, з його обличчя зникла усмішка.
Ніяково стало за свої веселощі. Подивився на Ольгу Петрівну, вона теж сиділа не менше зворушена, слухала, не відриваючи від дочки погляду.
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки...
Леся читала піднесено. Голос її бився об стіни невеликої кімнати, пташкою рвався на волю, де вітрами осінніми шуміли гаї, де степами безкраїми гордо стугонів між скелями та порогами сивий Дніпро.
І ніхто вже не думав про те, кому дістануться ласощі, — щось незрівнянно більше, важливіше полонило свідомість батьків і дітей. Воно хвилювало, породжувало нові, не буденні чуття.
 
XIV
У місті багато розмов про Лисенка. Зібрані і видані ним народні пісні знайшли своїх цінителів і виконавців навіть серед аристократичної публіки, яка нехтувала українською культурою.
Звістка про наступний концерт викликала пожвавлення. “Що нового в програмі?”, “Чи співатиме дружина композитора?” — допитувались нетерплячі. Чиновники канцелярії генерал-губернатора теж — “на всякий випадок” — запросили репертуарний список, їх найбільше цікавило співвідношення російських і українських номерів та, звичайно, благонадійність програми.
— Ці держиморди виводять мене з терпіння, — обурювався Микола Віталійович. — Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рідної культури. Яка близорукість, яке нерозуміння душі народу! Як гадаєш, Михайло?
— Так, рай його батька! — відповідав не менш схвильований Старицький. — Я певен, що їм однаково чуже як українське, так і російське мистецтво... Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець.
Леся кілька разів була свідком подібних розмов, хоч багато дечого в них і не розуміла. Для неї було ясно одне: якісь люди хочуть перешкодити концерту, але це Їм навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка, насолоджуватиметься чарами його музики. Скоріше б тільки той день настав.
Напередодні приїхав батько. Який він стомлений, змарнілий! Але рідний, дорогий, любий. Не раз бачила його уві сні: пестив її, лагідно усміхався великими чистими очима. Мама каже, що так буває, коли багато про когось думаєш. Справді, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там, самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповіді про полювання, про дідуня й бабуню Єлизавету, чи, як їі величає мама, Єлизавету Іванівну, що має незабаром од відати їх?
Не відходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая пташка на світанку.
— Лесю, ти б ішла погуляти, не даси батькові й спочити після дороги, — зупинила дочку Ольга Петрівна.
Неохоче примовкла і ревниво спостерігала, як мати — цілком спокійно, здавалось, байдуже? — вела розмову.
По обіді відвідали Старицьких на Малій Володи-мирській, поблукали по місту.
Як хороше відчувати тепло широкої батьківської долоні! Рідко, ой як рідко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди таткові ніколи, все служба та служба.
Непомітно почало вечоріти.
— Ну, час іти, — урочисто мовила Ольга Петрівна. Вона ще раз уважно оглянула дітей — щоб усе було бездоганно, попросила Ярину, куховарку Солонини, доглянути Лілю, і ось вони, всі четверо, поспішають до театру. Дрібно цокотять по бруку колеса відкритого ландо, туго натягує віжки машталір. На руки, на коліна Лесі спадають

читати