Завантажити

звичайним життям, як і всі інші друзі. Скільки разів шукала зустрічі з ними, а все не щастило. Ще тоді, на Купала, як були в Жабориці, сподівалась побачити причинних дівчат, послухати їх веселих пісень, та жодна не з'явилась тоді, не прийшла. Чи то година була не слушна, а чи інше що завадило... “А чому б тут не побачити мавки?” — спало якось на думку. Це було погожого вечора, коли вони з Михайликом поверталися з гулянки. Ще червоніло крайнебо на заході, спадала збита чередою курява, а над головами з приглушеним свистом шугали кажани. “Самотою проти ночі страшно, — думала Леся. — Може, згодиться Михайлик? — Глянула на брата і завагалася: — Ану, як сам не піде ще й мене не пускатиме? Адже вночі вештаються усякі сили — чисті й нечисті”. Вирішила обережно вивідати братову думку.
— Михайлику, тобі тут хороше? — закинула здалеку.
— Дуже! Стільки простору, не треба скніти над підручниками. А чому ти спитала? Тобі не подобається?
— Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися... Ліс, озера. Там-то, видно, мавок га лісовиків! От побачити б!
— Чого заманулося! Таж вони тільки вночі виходять.
— То й що! Хоч би і вночі? Михайлик глянув запитливо на сестричку.
— Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но... Сперечатися було б зайвим, і Леся промовчала. Ясно й так, що брат не складе їй товариства. “Доведеться самій... Доберусь до тієї он вежі й назад”, — думала.
З таким рішенцем і лягла спочивати.
Не спалося. Та й чи до сну! У відчинене вікно дихала п'янкими, на лугових травах настояними пахощами літня ніч, таємниче шептались молодим листям дерева, а на пастівні, у вільшині, що підступала до самісінького подвір'я, не вгавали соловейки. Леся підвела голівку, виглянула у вікно.
Поруч заворушилася Ліля.
— Що тобі, доню? Лежіть спокійно... Спіть, — почувся сонний материн голос.
Не озвалася на нього, принишкла. Лежала з заплющеними очима й дослухалась. Недалеко, мабуть на вигоні, гуляла молодь: невгамовно заливався голосний бубон у чиїхось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пісня, проте ненадовго: видно, ще не настав їй час...
У кімнаті тиша. Всіх здолав міцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б і почала скавучати.
Затамувавши подих, Леся злізла з полу, навшпиньки підійшла до дверей. (Що, як заскриплять?” Обережно натиснула клямку і пхнула боком двері. Відчинила — аби як-небудь просунутись — і стала в сінцях, прислухаючись... Тихо. Шхто й словом не обізвався. Можна йти.
Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрітись із куховаркою — вона ночувала надворі, — добралась до пастівня, постояла в нерішучості і, не тямлячи себе від страху, подалася стежкою, яку запримітила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, приємно остуджувала гаряче від хвилювання тіло. По небу блукали сиві хмари. Вони то заступали жовтий молодик, від чого бліді тіні повільно котилися полями, то випускали його, і тоді м'яке сяйво розливалося над землею. Зітхав легенький вітерець між галуззям.
Ось і узлісся. Шд ногами затріщав дрібний хруст, ! його тріск легенько покотивсь між деревами. В кущах, що темними купинками підступали до стежки, застогнав пугач...
Леся здригнулась і зупинилася. Колодяжного не було видно, гінкі тополі ледь бовваніли в місячному світлі... “Може, вернутись?..” — спало на думку. “Як, не побачивши мавки?” — заперечував інший голос. Кому він належав — не знала, лише відчувала в собі якусь роздвоєність. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а інша зупиняла її.
Перемогла все ж таки перша. Підкоряючись їй, Леся перехрестилася і сторожко ввійшла в ліс. Кісники їй розмаялись, чіплялись за гілки, та дівчинка цього не відчувала, пробиралась від стовбура до стовбура... Нарешті перед нею відкрилося невеличке лісове озерце із тихим плесом. Блищало воно — спокійне, сонне. Могутні дуби, що росли біля нього, мовчки милувались своєю вродою. “Отут і ждатиму, — вирішила Леся й щільно притулилась до дерева. — Вони найбільше люблять купатися в місячні ночі”.
...Чекала, а нічого не бачила. Понуро стояли в задумі дуби, кричало, наганяючи страх, нічне птастві, і хоч би тобі на сміх що привиділось. “Видно, погане я місце вибрала: близько до села й до узлісся. Зайти б далі, та заблудити можна”, — міркувала Леся. Щеміли пожалені кропивою ноги, липла до тіла мокра спідничка, хотілось присісти, зігрітися... “А дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бігають, кличуть, — снували думки. — Та де там! Вони собі сплять... Але чому ж нічого немає? Чи то ніч така видалась, чи що інше?”
Затихла молодь на вигоні. Заспівали перші півні. Леся постояла трохи, все ще сподіваючись побачити мавку, а потім нехотя, оглядаючись на озерце, пішла назад.
Коли виходила з лісу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестіло в бур'янах, залопотіло. Заклякла на місці, а потім, отямившись, щодуху кинулась додому.
XII
Швидко минали дні. Леся нікому не розповідала про

читати