Завантажити

чоловік, — ядуха проклєтий, все з дому та з дому тєгне... Даруйте, тільки дочка ваша най не водить Варку. В неї робота, малу он глєдіти нікому.
— Вона й так усе робить, а ви тільки б'єте, — відповіла Леся.
— Помовч, доню, — сказала Ольга Петрівна. — А дитини не варто бити, цим її, Федосько, не навчите.
З прочинених хатніх дверей вирачкувало замурзане по самісінькі вуха дитинча і, чіпляючись за одвірок, зіп'ялося на тоненькі рахітичні ніжки. Федоська підхопила його на руки, почала обтирати подолом личко.
— Моє маленьке... Всі про неї забули. Скоро Моня прийде, поп'єш і спатоньки лєжеш.
Шби нічого й не сталося, не було ні бійки, ні сліз. Жінка пестила свою найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи її в щічки.
— Та й чого ж ми стоїмо? — збагнула вона. — Господи... Забили голову оці дітлахи, що не знаєш і на якому світі жиєш. Прошу до хати... Варко, а клич-но панєнок і панича в гості.
Ольга Петрівна завагалася, почала було відмовлятись, а потім таки пішла.
В хаті стояла півтемрява. Біля мисника роїлись мухи.
Федоська запалила і поставила на припічку, під комином, тріскучу скалку. По долівці, стінах заплигали тіні.
— Як у вас душно! — зауважила Ольга Петрівна. В неї починало стукотіти в скронях, хотілось на свіже повітря, але одразу виходити незручно.
Хазяйка, посадивши малу на піл, внесла і поставила на стіл миску вишень.
— Куштуйте... свої. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте...
— Дякую, дякую, — заспокоювала Косачева, обережно, за корінці витягуючи ягідки.
— Оце коб мені Варку десь влаштувати, — вела далі селянка. — Хоч за харчі й яку-небудь лахманину... Та де там! Здорових он скільки. А воно недолуге...
Діти стояли мовчки, ніби й не було їх в хаті. Леся і Варка все ще трималися пари.
— Хай Варка зайде, я дам їй хіни од хвороби, — мовила Ольга Петрівна і встала, — а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дітей любить?
— Ой пані!.. Та ви знаєте, що це за дівчина? Ходи-но сюди, Варуню. Ото покину їх на весь день, то й нагодує, і приспить... і забавить. Ви вже, будьте ласкаві, не забудьте про неї.
Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи її до воріт, все вихваляла дочку і розказувала, яка та в неї слухняна і роботяща.
Після цього Варка стала забігати до Лесі частіше...
— І як ото ти читаєш ту книжку? — питає, бувало. Леся показувала їй букви, розповідала, що в книжках пишеться.
— Мама казали, що я могла би вчитися, та лихо — чобіт немає. От зароблю, справлю і піду, нехай учать.
— У вас тут і школи нема.
— Нічого. Зате в Ковелі не їдна.
— Ким же ти будеш, як вивчишся? Дівчинка замислювалась. Справді-бо! Вона над цим не думала.
— Ким гинчі, то тим і я... щоб зароблети гарно, бо бідні ми.
— А я теж, — казала Леся таємниче, напівшепотом, — хочу мати багато-багато грошей. І знаєш для чого? Роздаватиму їх, щоб не було бідних...
Ці розмови велись один на один, найчастіше біля кадуба. Леся любила цей тихий, оточений кущуватими вербами куточок, де годинами можна сидіти самітно, дивитись, як невтомно б'є з-під товстого дубового пня джерело, і думати-мріяти...
Несподівано дружба була порушена. Приїхав Кароль і сказав, що тато велів їхати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесі не хотілося вертати до міста, кидати веселе сільське товариство.
— Мам, а Варку не візьмемо? — несміливо запитала.
— Таж не пустять її. Хай пізніше.
Засмучена, збирала свої вінки та букети, складала книжечки.
Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час підпираючи її коліньми, щоб не сповзала з рук.
— Їдете?
— Татко велів... скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро повернемось сюди назавше.
— Коли то ще буде... Я, може, в найми піду, то й не побачимось...
Обидві замовкли. Пхинькнуло дитинча, та Варка не чула того, була заглиблена в невеселі роздуми.
— На ось на пам'ять, — Леся піднесла подрузі одну з кращих Лілиних ляльок, проте Варка не поспішала брати її. Стояла і журно дивилась перед себе. — Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш?
— Візьми, Варуню, — обізвалася Ольга Петрівна. Дівчинка нехотя взяла подарунок і дала його в руки сестричці.
...От і готово. Речі всі складені, можна рушати. Ольга Петрівна дає останні розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а Михайлик господарем сидить спереду на бричці. Тільки Леся ніяк не розстанеться, ніби назавше прощається. То усміхнеться, то похмурніє враз.
— Сідай уже, Лесенько, — обзивається мати.
— Прощай, Варко...
— Їдь щаслива.
Ніби дорослі.
Рушила бричка. Варка вийшла і довго стояла на вулиці, дивилась услід. Леся не зводила з неї погляду, аж поки не виїхали за село. В очах її іскрилися сльози, а в серці пекуча тліла печаль.
XIII
...І знову Київ. Котрий раз відвідує його, а все не намилується містом.
Та й як ним налюбуєшся! Весною в однім

читати