Завантажити

генерал-губернаторської ложі невдоволено покашлює його превосходительство. Що діється з ним — не розгледіти в темряві, але, видно, не до душі йому пісня. “Ну і нехай! — радіє Леся. — Аби всім до вподоби. Хай зна, як забороняти...” Глянула на батька, ніби шукаючи підтримки. Звичайно, він такої ж самої думки. Дома вона запитає його, переконається.
...Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Скільки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним оком на неї глянути... “Цю пісню треба неодмінно розучити на фортепіано. Завтра ж попрошу Ольгу Олександрівну, — думає Леся. — От коли б так, як Микола Віталійович, заграти! Нічого б не хотіла. Тільки — як він. І народу щоб стільки було... навіть він, губернатор. Ото закрутило б йому в носі!..”
Однак що це, кінець? Всі повставали, плещуть у долоні, гукають. Справді — кінець. Завіса впала. Та її одразу змушені були підняти, бо публіка зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила проходи в партері й гаряче вітала артистів. Хтось кинув квіти, й за ними полетіли на сцену десятки букетів. Хористи вклонялись і потроху відходили за лаштунки. Тоді юнаки метнулись на сцену, оточили співаків і не пускали їх доти, поки інші не винесли на руках з-за куліс Миколу Віталійовича. Його почали засипати квітами. Лисенко то вклонявся, прикладаючи руку до серця, то витирав білосніжною хустинкою зволожені очі.
Косачі й Старицькі дивились на все те з ложі, а коли на сцені трохи почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити Миколу Віталійовича з успіхом. Лисенко з трудом, боячись поламати квіти, що оберемком тримав перед себе, пробирався до кабінету.
— Петре Антоновичу! — зрадів він, побачивши Косача. — Яким вітром?
— Волинським, друже... Довідався, що твій концерт, і прилинув. Давненько такого не бачив.
— Боюся, що все це так не минеться. Віщує мов серденько... О, вже й перші вісники з'явились, — кивнув Микола Віталійович на кількох жандармів, що вдерлись на сцену й почали витісняти молодь. — Без них я ні кроку.
Настрій його одразу ж підупав.
— Підемо звідси, — запропонував Старицький. — Не можу спокійно дивитись на цих тупорилих.
Швидко вдяглися, розділили квіти, щоб зручніше було нести, й пішли. Біля виходу на них чекав жандармський офіцер.
— Пане Лисенко, — нахабно витягнувся він перед Миколою Віталійовичем, — їх превосходительство просять завтра до них завітати.
Лисенко мовчки кивнув головою.
— Ну, не казав я вам? — мовив, коли офіцер відійшов. — Просять. А щоб вас трясця просила!
В нього раптом заболіло серце. Довелося гукнути візника.
Вечірка, яку намічали після концерту, не відбулася.
Другого дня Лисенкові повідомили, що генерал-губернатор розпорядився заборонити українські концерти в Києві.
XV
Навіщо було пускати дітей на той Стир? Погуляли б на вулиці, коло двору, і лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його діяти?..
Другий день Леся в гарячці. Крутить їй руки і ніженьки. Вже й розтирали, і зіллям різним поїли — не допомагає. Пожовкла, як віск зробилася.
А все через необачність. Ото як збиралися діти на річку, — на водохрещі подивитися, — що б послати з ними дорослого, так ніі Не маленькі, мовляв... Вони ж як подалися, то мало не півдня проходили. Вернулись голоднісінькі, зморені.
Хлопці, Павло й Антін, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити. Ледь роздягнули її. І от...
— Особливої небезпеки нема, — сказав лікар, оглянувши хвору, — Криза минула. Могло бути гірше...
Він говорив коротко і якось непевно. Порадив вигрівати хвору, виписав ліки і на прощання додав:
— Простудилася сильно... Організм слабенький. Кілька днів сім'я тільки й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зі служби раніше звичайного, а Ольга Петрівна, переклавши господарські справи на Шимановську, невідступне чергувала біля дочки. Поїла її малиною, розтирала, купала, однак температура не спадала. Тільки наступного дня, коли Ольга Петрівна, бліда від безсоння, знесилено сіла й схилилась у задумі, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Підхопилась, кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рівно, спокійно. На чолі блищали дрібненькі крапельки поту. Ольга Петрівна аж заплакала з радості.
— Як тобі, донечко? — і всміхнулась крізь сльози. Що їй, безцінній, зробити, аби одужала? Свого не пожаліла б здоров'я.
Не відповіла. Іскорки радості заблищали в дитячих очах. Слабенькими пальчиками Леся торкнулася матері. Шчого не прохала, тільки тулилась до її руки гарячою щічкою.
Здоров'я поверталось дуже повільно. Боліла в Лесі голова, весь час хотілося спати. Майже нічого не їла. Та й це ще було півбіди в порівнянні з тим, що сталось кількома днями пізніше. А сталося справді жахливе. Якось на світанку Леся прокинулася од раптового болю в лівій долоні. Рука обважніла, найменший порух її віддавався глибоко в серці! Всі ще

читати