Завантажити

підійти непомітно і причаїтися десь в очереті, навіть уранці можна побачити русалку.
— Михайлику, — шепоче Леся, боячись розбудить Лілю. — Чуєш, Михайлику? Ну й сонько ж ти... Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко проснешся. Дівчинка підвелась, щоб побігти черпнути водиці й хлюпнути на Мишка, та від подиву аж сплеснула руками: ні Лукаша, ні брата вже не було. Залишились тільки ямки в сіні, де лежали, зібгане стареньке ряденце, яким укривались. От тобі й на! Сама, виходить, проспала... Та де ж вони, невірнії?
Швидко сплигнула на землю, обтрусилась від сіна, що пристало до платтячка, й метнулась до хижки. Нікого. В оборі — теж ні душі. Що за оказія? Невже всі в ліс подалися? Прислухалась: десь недалеко глухо бемкотіли клокічки; мекнуло тихо телятко, до нього обізвалась корова... Коли це — аж стенулось серденько! — заграла сопілка. Голосними її переливами враз наповнився ліс — і співав, гомонів та відлунював. Леся завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетіти на крилах лісових отих співів.
— Го-го-го-го! — покотилося лісом. — Лесю-у-у-у...
— Я ту-та-а-а...
Ті співи та перегуки збудили Лілю. Прибігла — розрум'янена, заспана— і ну:
— Миш-ко-о-о!..
Аж на пальці спинається та витягує шийку. Голосок тоненький, писклявий — одразу губиться в хащах.
— Давай удвох, — пропонує.
І знову лящать перегуки, аж поки на галявину не виходять Михайлик і Лукаш. Обоє в брилях, по пояс зарошені. В руках у Лукаша згорнута кловня, на дні якої ворушиться риба, на поясі метляється ножик і ківшик з лика на мотузочку.
— Де ж ви були? — питає Леся.
— Дядько послав нас ятірці витягати.
— Човном аж он куди плавали, — хвалиться Михайлик. — Ви ще спали, пожаліли вас будити... Зате ось вам що, — і подає букет жовтих і білих лілей. — Покладіть у воду, ввечері повеземо додому...
Після сніданку — по ягоди, а там знову на озеро, дивитись, як зграями низько-низенько шугають дикі гуси й качки, як вишукують собі поживу довгоногі чаплі й лелеки.
— Знаєш, я про це все напишу, — ділиться думками Михайлик. — Оповідання чи й повість... На зразок Гоголевих... Я вже й назву обдумав —“Нечімне”. Як гадаєш, добре буде?
— Чого ж, підхожа... Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Віталійович “Тараса Бульбу”. Гаразд, Ми-хайлику, домовились?
— Згода.
Нуртують у дитячих головах мрії, бринять ніжними співами... І манять кудись, і гукають — де шумливі бори, воркотливі потоки, тиховоді озера...
XVII
Рік за роком — життя. Небагато й спливло їх, а скільки подій... Знов боліла рука — та сильніше, нестерпніше. В її тіло вгризався скальпель хірурга.
“О доле! За що ж ти караєш? За те, що люблю я життя і пісні? Що в серденьку моєму палає любові огонь?”
Підходила до фортепіано, торкала одноруч холодні клавіші — озивались вони жалями.
Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на папері поезії... Горе переплавлялось у спів:
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне ваше поле,
І зазеленіє, —
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
Як ніколи, дорогі були спомини. Місячні ночі... Як тікала самотою в ліс. Вечірні години. Біленькі хатки...
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе...
Та ні, не заснуло! Крутить їй рученьку... Часами нападала розпука: “Навіщо ці вірші, ця праця дрібна?.. Яка з неї користь? Що я, слабосила, проти горя й недолі?..” Та одразу перечила інша їм думка: “А може, мій спів, щирі слова розважать хоч на хвилину кого?” І прибувало снаги; забувши болі й тугу, Леся сідала за працю.
Вже тих поезій набрався добрий десяток. А коли закінчили перекладати “Вечори на хуторі біля Диканьки” Гоголя, Михайлик порадив:
— Давай, Лесю, пошлемо до журналу.
Обом ця думка сподобалась. Матері так само.
— Я й підкажу, куди саме, — обіцяла вона. — Є у Львові журнал “Зоря”. Туди й пошліть.
— А як підпишемо під перекладом? — зауважив Михайлик. — Незручно ж — два Косачі одразу. Треба придумати псевдоніми.
— Які ж бо? — задумалась Леся.
— Коли вже ти, Михайлику, такий обачний, то й будеш Обачним, — мовила мати.
— А я? — нетерпеливилось Лесі. Ольга Петрівна замислилась.
— Журнал галицький, — сказала зрештою, — доречно було б зазначити, що авторка з України, українка.
— Леся Українка! — радісно підхопила дочка.
— Українка, — повторив Михайлик. — Здається, добре.
— Що ж, нехай так і буде, — поклала Ольга Петрівна.
А невдовзі в “Зорі” з'явились вірші з підписом “Леся Українка”.
І пішло те ім'я між людьми навіки.
І полинув той спів шляхами тернистими... Сильний та мужній, він кликав:
До праці! До боротьби!
ЧАСТИНА ДРУГА
 
Досвітні огні, переможні, урочі,

читати