Завантажити

і пробитись до міста. Неподалік погойдувалось велетенське — певне, не наське, як сказала Маргарита, — судно, а з берега, де на колії стояли ряди червоно-бурих вагонів, зігнуті, мов надломлені, постаті вантажили в його трюми лантухи.
— Напевне, хліб, — показала очима Леся. — От уже справді зрадлива доля — вантажити тисячі пудів пшениці, а самому бути голодному. Де ж тоді правда? В небі високо чи, може, отут, у морській глибині, шукати її?
Лесин настрій, певне, передався Маргариті, бо вона стояла задумана, мовчазна.
— Вечірні вогні... мерехтливі, манливі, — мрійно мовила Лбся. — Гарно, але зараз треба таких, щоб як блискавка різали темряву ночі і світили людям до волі шлях.
Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досі рисам її вдачі.
...Михайло Федорович Комаров був пристрасним цінителем старовини. В побуті, у поведінці він ретельно дотримувався давніх українських звичаїв, що нерідко викликало в декого з його знайомих неабиякий подив: як так легковажно людина ризикує своїм становищем?
Однак Михайло Федорович не зважав на ці в одному випадку — поради, в іншому — натяки на можливий гнів з боку царських чиновників і робив, як підказувало сумління. В сім'ї Комарових розмовляли тільки по-українськи, одягалися теж. А сам Михайло Федорович одпустив пишні вуса і не без гордощів хвацько підкручував їх. Весь свій вільний час — працював Михайло Федорович нотарем — він оддавав вишукуванню та збиранню рідкісних українських видань і бібліографічних даних про письменників. Одна з кімнат його помешкання була заставлена шафами та полицями, на яких акуратно стояли найрізноманітніші видання світових і своїх, як їх називав господар, російських та українських авторів.
Про закоханість Михайла Федоровича в друковане слово знали всі. І, коли хтось хотів піддобритися до нього, книга була найкращим для цього засобом. Досить було Комарову довідатись про адресу якогось старого книголюба, котрий через бідність або ж перед смертю спродував своє багатство, як він нетерпляче ждав кінця роботи і, навіть не заходячи додому, мчав розшукувати потрібну квартиру. Траплялося, що їхати доводилося аж на Пересип чи Молдаванку, проте й це не зупиняло завзятого бібліографа. В такі дні Михайло Федорович повертався пізно, втомлений, але веселий. Переступивши поріг, гукав:
— Ганю! А що я сьогодні дістав?!
— Та вже ж! Знову якесь “Житіє”. В іншої дістав би ти качалкою межи плечі, — відказувала в тон йому Ганна Петрівна. — В людей і чоловіки як чоловіки, про сім'ю дбають, а це — волоцюга, та й годі...
— Ну, Ганно... Ганнусю... серденько, — жартував Михайло Федорович, від чого дружина розпалювалася ще більше. Тоді, поцілувавши її, Михайло Федорович зникав у своєму кабінеті, розкладав на столі принесене і починав милуватися ним.
Проте й тоді Ганна Петрівна не давала йому спокою: то заглядала у двері, ніби їй чогось бракувало, то щось перепитувала — аж поки чоловік, розсердившись, не залишав свого заняття і не виходив до вітальні.
— Що, вже натішився? — знову бралася за своє дружина.
— Ну й ну, жінко, ти гірше реп'яха.
Справа, зрештою, набирала жартівливого повороту, бо жили Комарови у злагоді, любили одне одного.
Так було й сьогодні. Леся і Маргарита повернулися, коли бурхлива сцена скінчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халаті —єдине, що він дозволив собі всупереч правилам, — сидів з меншими дітьми за столом і смачно посьорбував чай. Ганна Петрівна поралася біля посуду.
Коли дівчата ввійшли, Михайло Федорович, не перестаючи пити, таємниче їм підморгнув. Маргарита, якій був уже знайомий цей знак, одразу збагнула, в чім річ, а Леся ніяково усміхнулася, не знаючи, що їй у такому випадку робити.
— Тато дістали для нас щось цікаве, — шепнула їй Маргарита і хотіла було зайти до кабінету.
— Е, ні, — зупинив її батько. — Сідайте, вечеряйте, а тоді й покажу.
Коли дівчата поїли і взялися за чай, Михайло Федорович сказав:
— Тепер можна. Мати, а прибери-но зі столу та зітри, щоб ніде ні краплини.
— Ми самі, — кинулися малі. Вони миттю поприбирали, постелили скатертину з вишитим посередині променистим сонцем.
— Отак-так, — задоволене потер долоні господар. Він зник у кабінеті і за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками.
— Маєте! — поклав серед столу. Це були твори Шевченка.
— Де ж це ви їх? — схопила Леся, відкрила палітурку і прочитала: —“Прага, 1888 рік...”
— Аж он звідки! — радів Михайло Федорович.
— Це ж, вважайте, перше повне видання Тараса Григоровича.
— А перше! — І, прибравши артистичної пози, Михайло Федорович почав:
За горами гори, хмарами повиті,
Засіяні горем, кровію политі
— Ото-то, — не витерпіла Ганна Петрівна, — наче, крім тебе, ніхто й читати не вміє.
Та Михайло Федорович не зважав на дружинине кепкування, читав натхненно, вкладаючи в кожне Тарасове слово свої почуття, надаючи

читати