Завантажити

почервонів.
— А мені про вас Михайло розповідав, — мовила, аби вивести гостя з ніяковості, Леся. Та Зюма знітився ще більше.
— Що ж він міг про мене розповідати?
— Про ваше захоплення літературою. Хіба цього замало? — Вона приязно всміхнулася, відкривши разочки білих зубів, і ця усмішка розтопила хлопцеву сором'язливість.
— Тоді і я про вас знаю. Ваші поезії, скажу по щирості, захоплюють не тільки мене одного. Я ще знаю прихильників вашого таланту.
В коридорі знову задзвонили, і почата розмова урвалася.
Цього разу прийшли двоє — Шура і високий, зодягнутий в тужурку з офіцерського ясно-сірого сукна юнак. Він артистично вклонився, провів рукою по гладко зачесаному волоссю, ніби переконуючись, чи на місці воно і чи ніхто не порушив звичної, з рівненьким проділом зачіски. Леся глянула на нього, і відчуття чогось неприємного охопило її, але вона своєчасно приховала те від стороннього ока: різна буває в людини зовнішність, по ній не можна судити.
А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:
— Прошу, студент юрфаку Максим Славинський. Гість знову вклонився, якось роблено усміхнувся, від чого його модні куценькі вусики розтяглися на тонкій губі і зробилися ще вужчими.
— Тож я й думаю, — зрадів Михайло. — Обличчя знайоме, а де стрічав — не пригадую.
— То, прошу пана, певне, десь-таки в університеті, — відповів Славинський.
— Еге ж.
Лесину руку Максим тримав надто довго, навіть поцілував. Він шкодував, що не мав нагоди раніше познайомитися, бо ж і сам пише — хе-хе — льїричні поезії. Саме так, Лесі не здалося, він так і сказав: “льїричні”. І потім, називаючи її ім'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.
Підійшла Шура, і пан Максим, вибачившись, приєднався до чоловічої компанії.
— Як тобі, Шуро, не соромно, — звернулася до подруги Леся, — знаєш, що лежу, і хоч би раз навідалась.
— Даруй, сестро, але сама цими днями застудилася... Та й клопоти різні... Мала замовлення від одного журналу на оповідання з сільського життя.
— Про місто ти, здається, не пишеш зовсім? Шура крутнула головою, і кілька пасем її коротко
підстриженого волосся впало на очі. Дівчина звично
одкинула їх назад.
— Не люблю міста. — Вона дістала з невеличкої шкіряної сумки портсигар, відкрила його. — Місто псує людину, вбиває в ній усе найкраще, що вона має від природи. — Шура витягнула цигарку і, поспитавши в Лесі дозволу, запалила. — Та й ти нічого про нього доброго не сказала.
— Так. Живемо в місті, захоплюємося ним, а от писати не пишемо.
— Ну, це не така вже велика біда, колись виправимось. Кого чекаємо, Мих? — звернулася Шура до Михайла.
Не було одного — Нестора Гамбарашвілі. Він мешкав у цьому ж будинку, наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало ліжко і плетена з лози етажерка. Нестор був двома курсами старший за Михайла, проте в університеті його знали майже всі, він приваблював простотою і відданістю дружбі. З Косачами Гамбарашвілі подружив одразу, як тільки вони зустрілися, і одразу ж захопив їх багатим знанням пісенної творчості грузинів, їхніх самобутніх легенд та переказів. Нерідко Нестор весь вечір був у центрі уваги, його з задоволенням слухали не тільки Косачі, а й Лисенки та Старицькі, які мало не щодня одвідували Ольгу Петрівну і її чад.
Батьки Гамбарашвілі не дуже підтримували сина, бо жили скромно, тому літні вакації Нестор використовував для підробітків, жив ощадливо, багато в чому собі відмовляючи. Всі це бачили, знали, а оскільки таких, як він, в університеті було чимало, то й вирішили організувати збирання коштів для допомоги.
Нестор запізнився. Навіть Зюма, який відзначався терпеливістю і спокоєм, буркнув щось невдоволено.
— Друзі, — звернувся Гамбарашвілі, — біля університету демонстрація. Там багато студентів, у приміщення нікого не пускають.
— Які пропозиції? — спитав Михайло.
Всі притихли: справді, як у такому разі діяти?
— Там вирішили, — вів далі Нестор, — коли не дозволяють провести вечір — вимастити ректору дьогтем двері.
Присутні переглянулися.
— Це вже занадто, панове, — Славинський скривився і поправив модне, з синіми скельцями пенсне, яке носив скоріш для фасону, ніж з необхідності. — Я розумію... Але перед нами храм науки. — Він покрутив головою, зморщив носа, наче йому вдарив у ніс той запах дьогтю. — Соромно, панове, — додав.
— А ми й не знали, що серед нас є такі легкодухі, — з погано прихованою іронією сказав Зюма. — Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував піти до ректора, впасти на коліна й слізно просити вибачення.
— Ти m`offence, mais qu`importe! — Славинський підвівся, обсмикнув тужурку. — Невже Зюма претендує на незаперечність своїх доказів?
— Я ще нічого не доводив, — заперечив Зюма. — Пропоную: думку Славинського не брати до уваги.
Мовчанка скінчилася. Кожен хотів висловитися, та Михайло враз обірвав розмови:
— От що! Розбалакувати тут

читати