Завантажити

Прорізали темряву ночі...
Леся Українка
 
І знову мандри. Скільки пам'ятає себе — все переїзди... Луцьк, Київ, Варшава, Друскенік, Гадяч... знову Київ. Не встигла й на ноги стати як слід, а доля кидає її з місця на місце.
Цього разу аж он куди! Де тая Одеса, лиман! Чому саме їй випало таке щастя? Чи найліпша вона од усіх, чи найгарніша? Така ж, як усі людські діти... Хіба що любов у неї до цього краю сильніша, ніж в інших... Це так. Любить вона Волинь. І що частіше доводиться покидати її, то глибше це почуття. От Шура та, й Старицькі — і Маня, і Люда — тим якось однаково, чи Київ, чи Гадяч, чи ще якесь місто. А вона Ійа що б не дивилася, де б не гуляла — всюди ввижаються їй дрімучі волинські праліси, голубоводі, оточені очеретами і рогозою озерця, тихі, як вечірня година, річечки, що плинуть собі широкими долинами між верб. Заклиналася ніколи не розлучатися, а от доводиться: лихо не свій брат, домовитися з ним неможливо. Тож і їде не доброю волею — знову тривожить рука, та й ноги чомусь починав судомити. Частенько, на непогоду або як тільки скупається в холодній воді, устає ранками з нестерпним болем у правім стегні. Але так уже звикла до свого лиха, до своєї муки, що часто й мовчала, батькам казала — пусте, а воно щораз сильніше й сильніше дає про себе знати. Вже скільки тих лікарів перебрали, а всі погоджуються на одному: хвороба серйозна, необхідна хірургія.
При згадці про операцію аж мороз по спині йде. Може, не така вже й болюча, як жахливі її наслідки: кілька місяців ні грати, ні вишивати. “То було з рукою, — роздумує Леся, — а це — нога... Все життя бути калікою, прикутою до ліжка... Не торкатися шовкових трав, не топтати стежечок, якими бігала змалку, не бачити, як розквітає природа — там, у темному гаю, у лузі, серед полів... Це ж справжня кара!”
Не забути останнього консиліуму в Києві, після якого оце три місяці лежма провалялася у ліжку. Грізним привидом досі стоїть перед нею професор Фаворський. А той, другий, — Яценко! Який він грубий, нетактовний! Навіть не вислухав — нехай уже її, а то ж навіть батьків. Оглядав, обмацував, ніби перед ним була не людина, не жінка... Модна борідка, золотий ланцюжок на півживота, надто ж — безапеляційний тон, яким розмовляв, підкреслюючи зверхність над хворим. Навіть тепер вчуваються пахощі його модних духів “їланг-іланг”. Як неприємно, до нудоти бридко лоскочуть ніздрі ті пахощі!
А батько! Бідний татусь! Що вже він пережив за неї! Ні на хвилькУ не сів, поки там, за дверима, вирішувалася її доля. А потім ще й гроші мусив усім отим давати. Та як! Всовував непомітно в кишеню, а вони вдавали, що навіть не помічають... І за що ж? За одним одну порадоньку: або розпеченою голкою проти кати щомісяця хворій суглоб, або витягування. Погоди лись на витягуванні. Хоч не різатимуть, не штрикатимуть, мов у тому пеклі, голками... А після трьох місяців лікування, яке мало не затягло її на той світ, нога ніби трохи й заспокоїлась, але ж ступати, як і раніше, не можна — щось так і шпигає в стегні. Знову були консультації, поїздки до знавців. Оце недавно повернулася з мамою із Варшави, од професора медицини Леона Врублевського. І що ж? Витрати, огляд, співчування, — а порятунку ніякого. Добре хоч те, що Вруб-левський не запропонував операції, порадив загальне зміцнення організму та лікування грязями. Після цього, власне, й вирішили будь-що послати її до моря. Мова про це велася давно, але все впирається в гроші. Михайлик уже гімназист, дай йому і на одяг, і на помешкання у Хелмі, і — боже мій! — скільки тих ді рок знаходиться щоразу, як тільки починають говорити про витрати.
Та все-таки і тут знайшли вихід: тато списався зі своїм давнім приятелем. Комаровим, який із Умані переїхав до Одеси, і той запрошує неодмінно приїхати — коли не всім одразу, то хоч Лесі й Ользі Петрівні. Поки що їде одна, а там, можливо, прибуде й Михайлик, у нього незабаром вакації...
До Козятина Лесю проводжала Ольга Петрівна. Вона всю дорогу намагалася розвіяти доччин смуток, розповідала про цілющі властивості лиманських грязей, про благотворний вплив моря і про те, як їй, Лесі, поводитись між чужими людьми.
А та слухала і думала своє, жила іншими почуттями.
“Прощай, Волинь, прощай, рідний куточок. Недоля знов жене мене од тебе...”
Думки, думки... одна сумніша від одної. Мов осінній туман, застилали вони свідомість, неприємним холодком лягали на серце.
А як сіла в поїзд і попливли за Козятином ліси та переліски, аж лячно стало, щось здавило у грудях і гарячим клубком підкотило до горла.
Вона багато наслухалась про Поділля. Тут виростав Кармалюк, — он у тих, певне, дібровах гуляв він зі своїми славними хлопцями, наганяючи жах на панів.
Пригадався давній ярмарок у Луцьку, де вперше слухала від сліпого кобзаря пісню про Кармеля, і жандарм, що гримав тоді на старого. Тепер вона вже знає, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну.
...Садки вишневі, біленькі хатки,

читати