Завантажити

спали, і Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила її до терплячості. Але цього разу не витримала, розбудила матір. Слідом підійшов і Петро Антонович. Обоє метушились і не знали, що діяти, — настільки несподіваним був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка.
— Швидше б той день настав, — тривожно поглядала у вікно Ольга Петрівна. А надворі тільки починало сіріти, зимовий ранок тягнувся довго і нудно. — Треба лікаря, Петре. Попроси лишень Станіслава Адамовича, хай сам огляне.
Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце і наверталися сльози від жалю.
— Недобре почався цей рік, — зітхала Ольга Петрівна.
На світанку Петро Антонович звелів Каролеві запрягти й подався до лікаря.
Станіслав Адамович Сохачевський, з яким Косачі кілька разів зустрічалися на вечорах, мав репутацію доброго спеціаліста. Він уважно розпитав Ольгу Петрівну, перевірив у хворої пульс і, видно, залишився ним невдоволений, бо зробив це двічі підряд, потім неспішно проглянув рецепти. Коли все було скінчено, сів на край ліжка, подумав і на німий погляд батька відповів:
— Кісткоїд.
Слово не вимагало пояснення. Чулі батьківські серця від нього защеміли ще дужче.
— Який же рятунок? — запитав Петро Антонович. Лікар зиркнув на нього з-під окулярів і мовчки перевів погляд на хвору. Що їм сказати? Що в його практиці такого ще не траплялось? Або — що хвороба досі не вивчена? Те й інше мало їх утішить.
— Попробуємо солоні ванночки, — роздумував уголос. — І змазування... йодом. Я щодня буду навідуватись... А взагалі, — звернувся до Ольги Петрівни, — їй конче потрібен південь. Постарайтеся... Крим чи Одеса.
“Легко сказати, — міркував Петро Антонович, — Крим чи Одеса. А за що везти? На заробітки оті не наїздишся. Та й Колодяжне чимало бере...”
Кілька днів лікування дали сподівані наслідки. Пухлина спала, хоч біль ніяк не проходив. Леся майже не підводилася з ліжка, з сумом дивилась у вікно, за яким сліпуче виблискував на сонці сніжок, галасувала дітвора. Нерідко й заскочить хтось із друзів довідатись, чи скоро одужає, бо товариство жде не діждеться її.
Важко лежати хворій. Безперестанно шумить у голові, ниє тіло, а серце, мов незагоєна рана, щемить і терпне від туги. Що ж воно буде? Скоро два тижні, як занедужала, а кінця не видно. Звідки взялось те лихо, яка йому рада? Ні вишивати, ні писати, ні грати. Все, чим жила, про що мріяла, — раптом утрачено. Невже це — кінець? Ш, не бути цьому! Вона ще співатиме, гратиме. Як Микола Віталійович, як Ольга Олександрівна. В неї ще вистачить сил! Ось і зараз... захоче — встане, підійде до фортепіано й зіграє. І “Думи” зіграє... Та так, щоб усі чули.
У кімнаті саме нікого не було, і Леся, тримаючись за ліжко й стільці, насилу добралася до фортепіано. Легенько торкнула кілька клавішів і тільки хотіла заграти, як шпигонуло в ліву долоню, пронизало все тіло. Запаморочилась голова, глухим стогоном озвалося кілька акордів... Стривожена, вбігла Ольга Петрівна. — Ой Лесю, Лесю!
Підхопила непритомну і обережно поклала в ліжко. ... А час ішов, безрадісні дні зміняли напівбезсонні ночі. В смуткові шати вдягнулись Лесині думи. Зробилася впертішою, мов присягалася своїм терпінням подолати недугу.
 
XVI
На початку травня Косачі, а з ними й Шимановська, виїхали з Луцька. В Колодяжному саме закінчили головні будинки, і кімнат, щоб розмістити сім'ю та гостей, вистачало. Незабаром, на Тамароччині родини, сюди завітала з Гадяча й бабуня Єлизавета Іванівна, з якою Леся часто листувалась.
З ранку до вечора в господарстві кипіло: садили город, розбивали грядки, білили стіни... Петро Антонович (працював він тепер у Ковелі) після роботи порядкував у садку. Заклали його ще торік восени, а тепер дещо змінювали, підсаджували. Великий буде садок! Від дороги аж ген до тих верб, що над кадубом. Груші й яблуні різних сортів, малина, смородина... По краях—вишні й черешні. Як ото в Шевченка: “Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями...”
Леся ніби змінилася. Чи то одужання на неї вплинуло, чи нове місце, а стала жвавішою. І таки добилася свого: Варку Ольга Петрівна по приїзді взяла до двору. Воно й допомоги там з неї, але старається дівчина, весь день товчеться: удвох з Лесею підмітають та посипають піском доріжки в дворі, пасуть гуси, плетуть віночки. Там уже стільки їх наплели! І в кімнатах, і попід хатою понавішували. На півсела стане...
А це взялися за клумби. Старшим поки що ніколи, так вони самі. Хлопці копають і обкладають дерном та битою цеглою землю, а вони сіють і садять. Чорнобривці, королів цвіт, нагідки, любисток... Чого тільки не придумали! Одні грядки — як сонце: променями ростимуть квітки, інші — півмісяцем, зірочками... Звідки й береться таке в дитячій уяві!
І все з піснями.
Накопала коріння
З-під білого каміння,
Іще корінь не вкипів,
А вже козак прилетів, —
приспівує Варка.
— Ти б і мене

читати