Завантажити

стрункі, мов сторожа, тополі — окраса й гордість рідного краю; знову бори, зелененькі ярочки, перевиті, мов стрічками, вузенькими стежинками... І все це в прозорому тумані — мареві, такому ж спокійному, тихому, як оті річки, що плинуть серед широких долин, поміж невисоких узгір'їв у невідомі краї, оті густі трави. Здається, ніколи не ходило тут горе, ніколи не схлипував сум, — завше співають соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцінні перли.
Проте — це вона вже знала добре — не бракувало тут ні сліз, ні нарікань. І оті біленькі, здалеку такі милі та любі хатиночки, коли глянути на них зблизька, світять злиднями, як і на їхній Волині, на Полтавщині, де вона вже побувала...
Величним видався не бачений досі степ. Він почався, мабуть, уночі, бо вранці, коли прокинулася, — погляд потонув у безкрайому голубуватому просторі. Степ і степ. Хіба десь далеко-далеко на виднокрузі заманячить самотній вітрячок. Сусіди по купе — низькоросла, у два обхвати дама і високий, неймовірно худий чоловік — спочатку пробували заговорити з Лесею, та потім більше не турбували її, пили чай, снідали, розповідали якісь історії. А Лесі хотілося спокою. Кілька разів, прарда, скупо відповіла настирливій дамі і знову поринула в роздуми.
...Одеса прокидається рано. Галасливим кигиканням ненажерливих чайок, цокотом кінських підків по погано забрукованих вулицях і голосами перекупок розпочинає вона свій звичайний трудовий день. З раннього ранку потоком пливуть на базар юрби приїжджих, набирають свої валізи, щоб потім на пляжах усе це пожерти з потроєним апетитом.
Це Одеса курортна. Є ще Одеса трудова — місто заводів і фабрик, численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочиває ні вдень ні вночі. Зміну за зміною виштовхують із своїх захаращених дворів заводи і фабрики, група за групою поспішають понурі й сердиті вантажники”
Хоч і втомилася Леся з дороги, але після обіду пішла з Маргаритою, старшою дочкою Комарових, гуляти містом.
— Воно навіть краще зараз, — згодилися Михайло Федорович і Ганна Петрівна, втративши найменшу надію укласти гостю відпочивати, — і спека вже не така, та й людей більше на вулиці.
Комарови мешкали на Ланжероні. Дівчата вийшли з дому й одразу ж потрапили в людський потік. Іти було важко, і Маргарита запропонувала, коли вже Лесі так забажалося неодмінно сьогодні оглянути місто, — найняти візника. Довелося пристати на це. Ходак з неї був нікудишній, та й нога, чи то з дороги, чи чого іншого, знову почала нити.
Маргарита зупинила однокінного візника, і ось вони, ніби якісь поважні панни, їдуть широкою Дерібасів-ською вулицею. А там, через один-два квартали, що губляться в зелені розлогих акацій і платанів, — море.
— Куди подамося? — питає Маргарита. — До моря?
— Ні, Маргариточко, неввічливо буде, коли ми спершу не поклонимось місцям, де бував Пушкін. Поїхали до його будиночка.
За півгодини зупинилися під високим платаном, коло чепурного триповерхового будинку.
— Гадаю, візник нам більше не потрібен, — звертається Леся до Маргарити, — тож хай собі їде, далі помандруємо пішки.
Підійшли до дверей, Леся навіть трохи прочинила їх, заглянула до коридора. Нічого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за ці ось ручки він брався, надавало будинкові якоїсь принадності.
— Може, й нас надихне на щось путнє, — жартувала Леся.
— В тебе й так гарні вірші, — зауважила Маргарита. — Тато кажуть, що твої поезії навіть Франко похвалив.
Леся раптом уявила собі, як це Михайло Федорович, пристрасний бібліограф і бібліофіл, вчитується у Франкові слова про неї, і їй стало якось не по собі.
— То, Маргарито, Іван Якович авансом, насправді ж муза моя ще надто слаба й безпомічна.
— Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки.
— Мені зостається тільки подякувати тобі, посестро, за добре слово й прихильність.
— От і гаразд, Лесю, дорожи цією прихильністю, вона завжди щира.
— Ох, коли б ти тільки знала... — Леся зітхнула важко й ураз схопилася за металеве плетиво паркової огорожі, бо в стегні щось кольнуло так гостро, так боляче, що аж потемніло в очах.
— Що з тобою, Лесю? — злякалася Маргарита.
— Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд.
— От бачиш, відпустила візника...
Та за кілька хвилин Леся знову була така ж балакуча, ніби нічого й не трапилось.
Вийшли до Приморського бульвару, де на чорному гранітному постаменті бронзовіла постать засновника міста графа Ріщельє.
Широкими сходами спустилися до порту. Між штабелями ящиків, дощок, горами вугілля, мов сновиди, снували робітники.
— Яка різка одміна, — зауважила Леся. — І так, заміть собі, Маргарито, скрізь: одні п'яніють від багатства і шаленіють од неробства, а інші теж п'яніють, тільки від утоми та безсоння.
Зійшли аж на край набережної. Зеленаві брудні хвилі колихали на собі різні покидьки, лизали обсмолені палі, ніби намагалися перегризти їх

читати