Завантажити

свіжість заспокоїла її. Стояла, зіпершись на підвіконня, й дивилася, нічого не бачачи, в блакитну провесінь. А в думках клубочились, мов ранковий туман, уривки розмов, слова чутих пісень, мелодій... Ввижалася в неволі люто скатована тітка... А що, коли написати про це?! Щоб знали всі!
Тіточко люба!
Не плач, не журися.
Так і почати... Однак що ж далі? Слова повинні звучати легко, як у тій пісні, що її любила тіточка. Як це там? Ага: “...Ми ж не злякаємось. Гордо та сміло стяг піднесемо за правеє діло, стяг боротьби за свободу народу, щоб панувала скрізь воля та згода...”
Леся хутко дістала зошит. “Сміло — діло... народу — згода...” А в неї: “Люба... тіточко люба...” — рими не знаходилось. А от до “журися” само якось пристало — “борися”. “Борися. За правеє діло борися...” Чудово!
Похапцем записала:
Тіточко люба!
Не плач, не журися.
За правеє діло борися.
Ото зрадіє тіточка, коли дізнається, що вона написала про неї вірш. Потім вона покладе слова на музику, і пісню співатимуть скрізь, усі довідаються, хто така тіточка Олена.
Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там, у далекому незнаному місті, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шаліють у лютій злобі кати.
Порив вітру грюкнув вікном, і Леся здригнулася. Тільки тепер помітила, що надворі ніби вечоріє. Як зачиняла вікна, побачила — то важкі хмари заступили сонце, стемнили ніжну блакить ранньої весни.
Зненацька щось різонуло обрій, сліпуче осяяло хмари і з велетенською силою загуркотіло над світом. До спальні зайшли мати і Ліля.
— А ми гадали, що ти відпочиваєш, доню, — Повіки в матері були червоні, вигляд змарнілий, втомлений. Ольга Петрівна пригорнула дітей, підійшла до вікна, де по шибках повільно стікали великі краплини.
— Перша гроза, — мовила вона. — Буде тепло. А блискавки різали сутінь, гроза вирувала, спускаючи на землю довгі смуги дощу.
Х
У сім'ї багато говорили про Київ. Часто надходили звідти листи — од Лисенків, Судовщикової, рідше — від Старицьких, які мешкали в місті переважно взимку, а літо проводили на селі.
Леся бувала в Києві, ще коли жили в Новоград-Волинському, але за давністю ті відвідини пам'ятала невиразно. Як тільки стало відомо про наступну поїздку, діти зраділи.
— А в кого ми будемо жити? Чи довго туди їхати? — посипалися запитання.
Кілька днів минуло в приготуваннях, і от вони всі троє з мамою — в дорозі. Легенько одягнені, бо надворі вже тепліє, виглядають з цікавістю у вагонне вікно.
Приємно сидіти отак і милуватися зеленими луками й чагарниками, маленькими річечками, що принадно блищать на сонці, ніби усміхаються, радіють весні...
Неспішно повзе потяг. Він часто зупиняється на полустанках, і тоді до вагона заходить усе більше і більше люду. В свитках і коротеньких кожушках, у постолах — жінки й чоловіки. За плечима в них великі, чимось наповнені короби. Селяни скидають їх, полегшено зітхають, розгинаючись.
Ліси й переліски пливуть за вікном. Зелені, хіба що крім дубів. Ці ще не прокинулись од зимової сплячки, стоять, понуро звісивши безлисте гілля. Чого воно так: одні дерева вже мають листки, а інші чорніють, наче обпалені. Адже всіх годує одна земля.
Села... Хатинки розповзлися поодинці по балках, пагорках і хуторах, загубилися серед садків. Хати необ мазані, світять мов ребрами стріхи, особливо з причілків, обскубані — на підпал. Подвір'я розгороджені, лише подекуди, де хати під бляхою або черепицею, стирчить високий міцний частокіл. А то — голо: зима все з'їла. Добре тим, хто біля лісу, там не треба хоч про дрова журитися.
Саме орють городи. На одному полустанку Леся побачила, як поруч із сухореброю конячиною, запряженою в рало, тягнув, зігнувшись у три погибелі, чоловік. Це було над самісінькою колійкою, і Лесі добре видно, що й на селянинові, як і на коневі, шлея, і напинався він не менше. Ралом правила жінка.
Леся глянула на матір. Ольга Петрівна теж спостерігала за цим, і очі її немов заволоклись туманом.
У вагоні не змовкають розмови. Уже й нерано, сутінки залягли навкруги, а подорожні не сплять. Не спить і Леся, дослухається до тих балачок. Онде кілька жінок, розпустивши хустя, неспішно ведуть розмову, притакують одна одній; чоловіки ж — звісно: чадять тютюном, аж синьо у вагоні, і гуторять без кінця-краю про свої селянські гаразди... Душно, шумить у вухах; ритмічно вистукують колеса.
— Як тобі, доцю? — питає мати.
Леся повернула до неї голівку, кліпнула — усе, мовляв, добре — і знову кидає оченятами з одного кінця вагона в інший. Михайлик теж не спить, крутиться і ненароком штовхає сестру, бо ж вони на одній лаві... Тісно, проте ніхто не скаржиться Батько попередив, що їхатимуть у третьому класі. Це — щоб “людей побачили”. Справді, тут є на що подивитися. Яких тільки облич не забачиш!
У найдальшому кутку, — там, де півтемрява, звідки час від часу пробивається приглушений дівочий сміх, — зринула

читати