Завантажити

одначе снідать ми будемо вдома, — відмовив Кароль.
— Воля ваша, силувати не можемо.
Михайлик тим часом допоміг дівчаткам взутися, і тепер усі троє були готові в дорогу. Неспокійними оченятами Леся обдивилась хатину, ніби щойно в неї вступила. Бліде проміння, яке ледь пробивалося крізь матові од морозу шибки, відкривало нові, не помічені ввечері речі: дві прядки, дерев'яну ступку під лавою, пар зо дві постолів, невелику діжечку на цеглинах коло мисника та ще чимало дрібних хатніх пожитків.
— То зоставайтеся здорові! — почав прощатися Кароль. — Спасибі вам за нічліг.
— Богу дякуйте.
— Заходьте, як будете в городі. З порога Леся ще раз глянула на Оленку. Та сиділа, підібгавши ніжки, і журно дивилась услід гостям.
 
VIII
Ще в Новоград-Волинському Леся щиро заприятелювала з меншою батьковою сестрою Оленою Антонівною. Невисока, струнка, з вольовим обличчям і гарною темною косою, дівчина приваблювала веселою вдачею. Наче й не було в неї ні горя, ні смутку. Приїздила неждано й одразу, навіть у найбільшому товаристві, звертала на себе увагу.
Олена Антонівна прибула до Луцька через кілька днів по від'їзді Косачів.
— Добридень, я ваша тітонька! — привіталася з дітьми. Потім познайомилася з Ганною Іванівною. — До вас тепер поки доберешся... І поїздом, і поштовими, і чим тільки не їхали.
— Провінція, — пояснила Ганна Іванівна.
— Недарма кажуть: у тому Луцьку все не по-людськи: кругом вода, а всередині біда... Це я дорогою почула, — жартувала гостя.
— Води тут вистачає. Та й біди, здається, немало.
— А де її бракує? — враз посерйознішала Олена Антонівна. — Київ он яке місто! Зі всього світу до нього з'їжджаються, а скільки там голодних та босих. На кожному кроці руку до тебе простягають.
— Одне лихо товчеться що тут, що там... Ой, та чого ж ми стоїмо? Заговорили ви мене. Проходьте, речі кладіть сюди.
Леся і Шура, що терпеливо чекали кінця розмови, кинулись допомагати приїжджій роздягатися, запрошували в кімнати, хвалились своїм дитячим багатством. Ліля не відставала від них. Лише одержавши від тіточки велику, фабричного виробу ляльку з густими рум'янцями на щоках і короткими рудими кісками, вона, ні на кого не зважаючи, уважно почала розглядати гостинець.
Старших дівчаток Олена Антонівна обділила стрічечками, а Михайликові, який спокійно спостерігав усю цю картину, подарувала книжечку віршів Некрасова.
З приїздом тіточки Олени життя пішло веселіше. Вона майже цілими днями ходила по місту, розповідала малим цікаві історії.
Якось вони зупинилися біля низенького цегляного будиночка, що стояв осторонь головної вулиці, на пагорбку. З-поміж інших він виділявся невеликою верандою з східцями на обидва боки та двома маленькими колонами.
— Отут колись бував Петро Перший, — пояснила Олена Антонівна. — Знаєте, певне, хто він?
— Цар! — не забарилася відповісти Шура.
— От і не цар — імператор, — поправила Леся. Вона чула це ім'я від батька, коли той згадував Петербург, Петровську колегію. — Правда ж, тіточко Олено?
— Різниця в тім незначна. Що цар, що імператор.
Леся уважно оглядала будиночок, її цікавили не тільки причини, що змусили його величність відвідати цей далекий глухий закуток, а й те, коли і ким поставлена будова, хто в ній живе і звідки тіточці про все відомо.
Вони ходили довгенько, аж поки не повалив густий мокрий сніг.
Повернулись змоклі, забрьохані, за що Ганна Іванівна пригрозила:
— От не пущу більше, сидітимете вдома.
Вечорами Олена Антонівна кудись зникала, а повернувшись, допізна шепталася з Ганною Іванівною в сусідній кімнаті. Леся прислухалася — і чулися їй імена невідомих людей, уривки розповідей, буцімто під Володимиром пострілом крізь вікно вбито панського прикажчика, а в невеличкому селі Іваньє, що біля Дубна, невідомі розбили панську комору й забрали збіжжя...
Одного разу тіточка з обуренням розповідала про якихось — Леся добре не вчула — людей, що розтринькують свої сили на банкети та не потрібні нікому чвари.
Майже щоразу дівчинка засинала, не дочекавшись кінця тих розмов.
У негоду Олена Антонівна замикалася в кабінеті і довго щось писала. Виходила втомлена, бліда.
— Ось послухайте, що я тут натворила, — зверталась. Читала схвильовано про бідну селянську дівчину — наймичку Ганну, обдурену і збезчещену паничем”
Бувало, сходилися на квартиру до Косачів незнайомі Лесі юнаки та дівчата.
— Попаде нам від Ольги Петрівни, як приїде та довідається, — застерігала Ганна Іванівна.
Олена Антонівна на це не зважала. Щонеділі в одній із кімнат збирався гурт молоді. Гості ділилися новинами, читали вірші, а потім грали на фортепіано, співали. Особливо часто звучали тут “Варшавянка” і “Смело, товарищи, в ногу”.
— Зараз е нова гарна пісня, — сказала якось Олена Антонівна і стиха проспівала: —“Замучен тяжелой неволей...”
Ніхто з присутніх не знав пісні. Попросили

читати