Завантажити

пішли коні, — всі повеселішали, загомоніли.
Сани спинились.
— Як ви тут? — підійшов Кароль до дітей і, зачувши бадьору відповідь, похвалив: — От молодці... Тепереньки аби нічліг добрий знайти. Перебудемо до ранку і подамося далі.
— А це село далеко від міста? — поцікавився Михайлик.
— Хто його знає. Ось розпитаємо... Ну, поїхали, бо вже таки пізнувато. — Кароль абияк примостився скраєчку саней, узяв до рук віжки.
В'їхали в село. Низенькі, напівзасипані снігом хатки стояли віддалік одна від одної, наче їх розметав сніговій. Кароль пильно придивлявся, куди б його краще попроситися на ніч, та, певне, нічого путнього не знаходив, бо весь час то притримував, то поганяв коней і невдоволено бурмотів. Зрештою він зупинився біля якихось похилених набік воріт, зліз і, наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворі. За кілька хвилин там знявся сердитий гавкіт, який скоро перейшов у жалібне скавучання; рипнули двері, почулись голоси.
Кароль повернувся веселий.
— Ну, будемо ночувати в теплі. Не вельми, правда, розкішно, та й то гаразд. — Він провів коней у двір, під стареньку повітку. — Злізайте... приїхали.
Малі неохоче вилізли з кубельця і побрели до хати.
В сінцях, звідки вдарило гострим запахом гною, горбилася, тримаючись обіруч за двері, якась постать.
— Заходьте, заходьте, — прошамкотіла вона, коли діти нерішуче зупинилися на порозі.
Долівка, кілька невеличких, геть-чисто заснованих морозом віконець і піч, що займає майже половину хати; потріскує скалка. Вона то пригасає, то яскраво спалахує, вихоплюючи промінчиками хатні речі. Попід стінами тягнуться довгі тесані лави, що сходяться у кутку, під божницею; там же стоїть не накритий нічим, з масивними ніжками стіл; на полу під лахміттям спить дівчатко; біля лежанки висить колиска. Немовля, що лежить у ній, весь час ворушиться, схлипує уві сні.
Коли діти зайшли, з печі злізла і привіталася до них молода жінка. Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що вибилося з-під очіпка, і заходилася біля гостей.
— Роздягайтеся, дітки, скоріше нагрієтесь, — припрошувала. — До Луцька чи звідти їдете?
— До міста, — сказав Михайлик і перший почав скидати кожуха.
— От молодчина! — похвалила його жінка. — Давай його лишень сюди. А ви, панночки, чом стоїте? — Вона підійшла до дівчаток і стала допомагати їм роздягатися.
Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на ногу, внесла з сіней і поставила відро з водою, запалила нову скалку і, важко дихаючи, прошкандибала до полу, сіла.
— Чиї ж ви будете? — спитала, дивлячись одразу на всіх. — Косачеві? А вечерять вже похотіли?
Малі не наважувалися відповісти. В дорозі про це забулося, — та й чи до їжі було там! — а тепер, звісно, не вадило б. Одначе як його тут їсти? Шч, півтемрява, душне повітря.
— Ось я зараз наллю молочка... та з хлібом... — подалася стара до мисника.
— Вони його їстимуть? — втрутилась молодиця. — Аби ото тільки морочитись.
— А чим кепська страва? Одними ласощами ситий не будеш... Сідайте, дітки. — Старенька поставила кілька череп'яних кухлів з молоком, поклала окрайчик хліба. — Не соромтесь... Голод не свій брат.
Михайлик почав було відмовлятися, але стара й слухати не хотіла.
— Сідайте, не гордуйте, — припрошувала, а потім взяла дівчаток за руки і підвела до столу. Малі, спідлоба зиркаючи одне на одного, полізли на лаву.
— Ви вже й гостюєте! — мовив, нагодившись, Кароль. — Хуткі! А я ось теж дещо прихопив. — Він дістав із торбинки й поклав на стіл шинку, окраєць промерзлого й тому крихкого хліба, надрізане кільце ковбаси. Був у доброму гуморі, мов господар, що скінчив якусь нагальну роботу. — Коб це ще чарочку, то й горе б забулося, — потер набряклі від холоду руки.
— Горе — море, чаркою, сину, не заллєш, — сказала на те бабуся. — Ти ліпше сідай, пригощайся, чим бог послав, та діток нагодуй, а то якісь вони у вас вельми прохані.
— Зморилися... Ну, не гайте часу, — звернувся Кароль до малих, — беріть, хто що бачить. Перше з'їжте ковбаски, а молочком зап'єте... Сідайте й ви з нами, — запросив жінок.
— Вечеряйте на здоров'я, — одказала стара, — та вибачайте, що хата має, тим і приймає. Але тут уже встряли в розмову діти.
— Бабуню, та йдіть же, — припрошував Михайлик. — І ви, тьотю.
— Сідайте, сідайте, — прохали дівчатка, — ось тут, коло нас. — І посунулись, даючи місце.
— Малих не послухати — гріх, — резонно зауважив Кароль.
— Авжеж, — згодилась стара. — Підемо, Килино. Жінки примостились край столу, взяли по шматочку шинки.
— Гарна їда, та не на мої зуби, — мовила скрушно бабуся.
— В городі он панам нові вставляють, — сказав Кароль.
— Панам усе можна... Вони багаті. А в нас багатства того — як у жаби пір'я. Корівка їдна на хазяйстві, та й ту, видно, за податки потягнуть. Боргами так обросли, що далі вже нікуди. Зборщик то перше кожного божого дня сікався, а це вже й не

читати