Завантажити

щоб хоч не вмерти на дорозі.
В такі дні Леся майже не виходила з дому — читала, писала бабуні листи і через день відвідувала уроки музики. Заняття їй дуже подобалися. Вона уже розумілась на нотах, виконувала простенькі музичні етюди.
— У вашої доньки — незвичайний хист, — ділився з Косачем своїми враженнями вчитель.
Батьки й самі помітили, як Леся швидко і бездоганно запам'ятовує почутий десь мотив, не раз милувались тоненьким доччиним голоском, що бринів то безтурботно, весело, то задумливо, тужливо. Часто сестричці підтягував Михайлик — дитячий спів лунав напрочуд злагоджено, нерідко захоплював дорослих.
Одного разу батько повернувся зі служби у гарному настрої:
— Ну, Лесенько, нарешті знайшов тобі фортепіано. Не нове, правда, але хороше.
Лесиним радощам не було меж. Вона одразу ж почала складати програму свого першого концерту, розшукувала ноти, обіцяла Михайлику навчити його грати. А коли наступного дня інструмент привезли, не відходила від нього ні на крок: радила, де краще поставити, витирала пил, навіть знайшла і почепила на стіні пучок сухих чорнобривців.
— Галасу тепер буде, хоч із хати тікай, — сказала Ольга Петрівна.
Проте побоювання її були марні. Як і досі, діти поводилися чемно: вдень училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина, Леся сідала за фортепіано. Це були для неї найкращі хвилини. В музиці виливала вона свою дитячу радість, свої думки, веселі й сумні.
Перед різдвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворі. Кілька днів вузенькими вулицями Луцька гуляв вітер, змітаючи з бруку снігову порошу. Він вривався в місто з-понад стирських невисоких горбів, кружляв на безлюдному майданчику біля кафедрального собору, сердито грюкав одірваною іржавою бляхою.
А коли буря вщухла і в затишші виразнішими стали пискливі голосочки снігурів і синиць, повалив густий лапатий сніг. Він сипнув зненацька, зблизька, ніби збирався давно, та все ждав нагоди.
— Зима!.. Прийшла-таки, — радо потирав долоні і хукав у них Кароль. Коли він заходив до кухні, слідом вривався мороз і безсило звивався по кутках клубками холодної пари.
— Чому ж ви радієте?
— Е-е-е, голубко... підростеш — не питатимеш. Мужицька прикмета вірна: зима без снігу — літо без хліба. Он як!
Він хутко кінчав свої справи, накидав на голову потертого жовтувато-зеленого башлика і зникав за дверима, де починався манливий, пропахлий снігом простір. Лесі теж кортіло вибігти, погратися з дітворою, з котрою через погану погоду давно не стрічалася, або просто стати і дивитись, дивитись, як кружляють у повітрі й нечутно падають на землю, на дахи будинків, на луг і річку легенькі зірчасті сніжинки. Дівчинка то підбігала до вікна, вдивлялася в білий сніг, то щось нашіптувала Мишкові, та так настирливо, що той зрештою не витримав, зітхнув скрушно і, зиркнувши спідлоба на матір, закрив підручника.
— Щось голова розболілася, — вдав із себе втомленого. — Мамусю, ми підемо з Лесею погуляємо трішечки. — І поки Ольга Петрівна наказувала, як поводитись на морозі, обоє швидко вдягнулись і за мить були на подвір'ї.
Зима! Кого не чарувала її казкова краса, кому не пам'ятний отой галас, коли качають снігову бабу, де — і радість першого снігу, і зашпори в руках, і невдоволення тим, що комусь, а не тобі, вдалося першому причепити тій бабі голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очі, тільки вітер свище у вухах. А ззаду ще й ще дітвора... Одні вже їдуть, інші тільки сідають. Крик, сміх, плач — усе зливається. І так з ранку до пізнього вечора. І ні втоми, ні болю ніякого, коли перекинешся і зненацька на тебе наваляться “купою невеликою” кільканадцять товаришів. Тільки вдома виявляється, що на твоєму лейбику не всі гудзики, а руки аж тремтять від утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже борщ.
Та хіба тільки цим багата зима! Ваблять засніжені далі, поля. Дивись на них хоч до болю в очах, а ні межі не помітиш, ні ріденької, скупо посіяної озимини — все замело, зрівняло до наступної весни...
Поки Мишко діставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою. Собака скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи сніг. Од радощів вона трохи не звалила Лесю з ніг, за що та пригрозила їй, пообіцяла зачинити в будку. Тоді Джальма метнулася по подвір'ю, розігнала курей, що греблися біля порога, заскочила в хлів і невдовзі вилетіла звідти попереду Мишка. За хвилину всі були за ворітьми, поспішали до гірки, звідки чути було дитячі голоси.
На розі вулиці Їх зустрів батько. Поруч нього ішла незнайома, тепло одягнена жінка, а за ними на санях везли небагаті пожитки, серед яких, по-дорожньому закутана, сиділа дівчинка.
— Ось, Ганно Іванівно, і мої пташенята: Михайло і Леся, — сказав батько й додав: — Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати — гості до нас.
Ганна Іванівна лагідно обняла і пригорнула до себе малих, зняла з саней дівчинку.
— Познайомся, донечко. Це

читати