Завантажити

зошита, — знову обізвалася Леся.
— Потрібен він комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане.
— А чому?
Тихо відчинилися двері, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного ліжка, постояла, потім ніжно погладила доччину голівку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до неї лицем.
...Петро Антонович повернувся через кілька днів. Як завжди, він привіз усім гостинці, ділився новинами, проте Ольга Петрівна помітила його стурбованість.
— Петре, що сталося? Чому не розповідаєш? — допитувалася вона.
Косач підійшов і обняв дружину за плечі.
— Кепські наші справи, порадувати нічим. Звинувачують у таємних зв'язках з демократами... Навіть більше — в організації партії, мета якої буцімто відродити гайдамаччину, вирізати всіх панів...
— Це жахливо...
— Так, так... вирізати панів. Знаєш, Олю, слухав я це звинувачення і шкодував... шкодував, що воно безпідставне.
— Я боюся за тебе, любий.
— Чого ж тут боятися? — Петро Антонович болісно посміхнувся. — Гессе обіцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повіриш, я мало не розсміявся. Хотів поправити, мовляв, де Макар і телят не пас, та, думаю, хай тобі грець. Бридкий німець!..
Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинці, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвір — і Ольга Петрівна вирішила поговорити з чоловіком відверто:
— Не треба з цим жартувати, Петре. Скільки тої крові пролито! Є інші шляхи...
— Інші?
— Так... Треба вмовити царя.
Петро Антонович пильно глянув дружині в очі.
— От уже не сподівався, не ждав од тебе. Чому ж тоді твій гуманний цар глухий до народного стогону? — Він говорив запально.
— Тихіше, Петре... Косач важко зітхнув.
— Даруй, Оленько... стомився. — Він підійшов до столу, налив з графина склянку води і враз випив її до дна. — В Києві я зустрів Петровського... Не бійся, ніхто не почує... От людина! За ним десятки жандармів полюють, а він спокійнісінько собі розгулює. Гарно вдягнений, у пенсне... справжній тобі панич. Я б не пізнав — сам підійшов. Збирається до Женеви — книжки видаватиме, яких бракує на Україні. Казав, заїде колись.
— Воронь боже... коли тобі дорога сім'я, діти...
— Ти ж сама казала, що він порядна людина.
— Часи не ті. Як ти не зважаєш, Петре? Добре, коли вся ця історія кінчиться легким переполохом — викликали, погримали — і кінець. А якщо...
— А якщо не кінець?
Ольга Петрівна з жахом глянула на чоловіка.
— Головного я тобі ще не сказав: мені запропоновано змінити місце роботи. — Він чекав, опустивши додолу очі, що дружина вмить розридається, впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тільки безсило опустилася на стілець і трохи згодом напівбайдуже спитала:
— Куди?
— До Луцька... Пропонували ще кілька міст, але нічого путнього.
Аж тепер Ольга Петрівна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стіл, плечі її затрусилися від німого плачу.
IV
Довгими журавлиними ключами спливало літо. Інколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потім знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цідили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя.
Ніхто в сім'ї більше не говорив про Київ, навчання — всі були заклопотані наступним переїздом. Як-то буде на новому місці, що чекає там? Петро Антонович помітно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрівна частенько плакала крадькома від чоловіка, нарікаючи на свою гірку долю.
Сумувала й Леся. їй особливо не хотілося залишати це невелике затишне місто, друзів, мальовничі навколишні місця. А головне, їй не доведеться провести зиму в Києві, в Лисенків, слухати Миколу Віталійовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найніжнішими почуттями.
— Мамочко, а чого ми мусимо переїжджати? — не раз допитувалася.
Мати лиш тяжко зітхала:
— Так треба, доню.
— Тата посилають туди?
— Еге ж.
— Мишко каже, там навіть ліпше, в Луцьку. Тільки далеко до Києва.
Дитячі розмови ще більше ятрили серце Ольги Петрівни.
Настав час від'їзду. Звечора хатні речі поскладали у важкі, окуті залізом скрині, які поставили потім на віз, і наступного дня на світанку Кароль вирушив з ними в дорогу.
Сім'я виїхала пізніше. Була саме неділя, і провести Косачів зібралося чимало різного люду — колеги Петра Антоновича, дехто з міської знаті, друзі. Між ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кілька жандармів, проте ніхто на них не зважав.
Поки дорослі гомоніли між собою, Леся і Михайлик, зодягнені в нові осінні пальтечка, прощалися з дітворою. Гуртом вони востаннє збігали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квіток.
— Ми повернемося, — щебетала до подруг Леся. — Тато казав, що коли з Луцька їхати до Києва, то Звягель якраз по дорозі. От ми колись і заїдемо. Правда, Мишко?
Хлопчаки заклопотані своїм. У котрогось знайшовся складаний ножик, і він пропонував його

читати