Завантажити

часу. Розлука з батьками засмучувала і водночас тішила дівчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї.
III
В сім'ї сталися несподівані зміни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярії генерал-губернатора. Виїхав він уранці, а ввечері, коли Ольга Петрівна вкладала дітей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем і неспокійними сірими, як у кота, очима офіцер, хвацько пристукнувши закаблуками, відрекомендувався:
— Штабс-ротмістр окремого корпусу жандармів Майєн. Пані Косачева, сподіваюся, не буде ремствувати на нас, — він глянув на двох молодших чинів, що виструнчилися позаду, біля порога, — за такий невчасний візит? Служба, — розвів він руками і звичним допитливим поглядом обвів кімнату.
— Не розумію вас, панове... Що все це значить? — подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрівна.
— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, — улесливим тоном заспокоїв ротмістр. — Усе буде з'ясовано. — Важко сопучи, він пройшов до столу, сів. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих ніжках. — Сподіваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бібліотекою? — Він почекав хвилину, спідлоба стежачи за Ольгою Петрівною, і вів далі: — Але перед тим одне запитання: як часто буває у вашій милій господі пан Петровський? І де, скажіть, ласкава пані, книжки, котрі переправляє сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, — він заглянув у теку, — Михайло Петрович Драгоманов?
Ольга Петрівна пополотніла. Питання було настільки несподіване, що вона, як не примушувала себе, потрібних слів довго не знаходила.
— Щось не пригадую. Не знаю ніякого Петровського.
На обличчі ротмістра засяяла блаженна усмішка: він передбачав таку відповідь.
— Нагадаємо пані: Петровський... Володимир... — він ще раз заглянув у теку, яку тримав під пахвою, — Володимир Назарович, волосний писар з Миропілля. Ваш чоловік заприятелював з ним років три тому.
Пригадала: позаторік восени, одного пізнього вечора, Петро Антонович повернувся зі служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-військовому одягнений чоловік. Він передав їй вітання від брата, що перебував на той час у Женеві. Тоді вони допізна чаювали. Гість привіз чимало новин, був добре обізнаний з життям Києва, Петербурга, Варшави.
Пізніше чоловік розповів їй, що Петровський — його давній приятель по Петербургу, звільнений з університету за неблагонадійність. Петро Антонович підтримував з ним постійні зв'язки.
Все це блискавкою промайнуло в думках. “Отже, багато чого жандармам невідомо, — вирішила, — раз цей каже, що приятелюють вони всього років зо три”. Це надало Ользі Петрівні впевненості.
— Ні, такого в нашій сім'ї не буває, — заперечила вона. — Може, й заходив коли-небудь, хто його знає. До Петра Антоновича багато звертаються в різних справах.
Лице ротмістра побагровіло, очі налилися кров'ю.
— Нам достеменно відомо, пані Косачева, що Петровський буває тут не випадково. І од того, що ви не скажете правди, вашому чоловікові не полегшає... Сто чортів! Третій день ганяємося, а тут... Та ви знаєте, з ким маєте справу?! Петровський — політичний злочинець.
Тихо рипнули двері дитячої спальні, і в отворі показалися злякані обличчя Михайлика й Лесі. Тихо схлипнула Ліля.
— Це нас не цікавить, пане ротмістр, — мовила спокійно Ольга Петрівна. — І прошу бути ввічливішим — дітей розбудили.
Жандарм рвучко підвівся, пройшов і зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинів це було знаком до дії. Ротмістр грубо їх зупинив:
— Без вас обійдуся. Робіть своє.
І ті метнулися по кімнатах: заглядали під ліжка, порпалися в одязі, зносили у вітальню дитячі книжки, зошити. Між них потрапив і Лесин записник. Притулившись до матері, вона з острахом спостерігала, як жандарм перегортає сторінки її записів. Він, мабуть, не розумів її почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злістю, що той опинився під ногами. Леся схопила його і притиснула до грудей.
Обшук закінчився пізно. Нічого, крім “Кобзаря” та ще деякої літератури українською мовою, жандарми не знайшли. Ротмістр наказав зв'язати книги, сердито висякався і вийшов, кинувши на Ольгу Петрівну злий погляд. За ним поспішили інші.
Ольга Петрівна замкнула двері.
— Мамусю, нащо вони забрали наші книжки? — крізь сльози спитала Леся. — Що я тепер читатиму?
— Не плач, доню. Підростеш — зрозумієш. А зараз давайте спати. — Вона знову повкладала дітей і почала збирати розкидаю по підлозі книги.
Тієї ночі малі довго не спали — прислухалися до материного схлипування та зітхання, перешіптувалися.
— Ти не боїшся їх, Михайлику? Вони не повернуться?
— Що їм у нас треба?.. Був би тато вдома — зразу випровадив би.
— Еге, чув, як отой гладкий казав мамі: “Не полегшає вашому чоловікові”. Михайлику, а що таке полі... політичний злочинець?..
Брат промовчав, мабуть не знаючи, як відповісти, важко зітхнув.
Деякий час обоє мовчали.
— Я так боялася за свого

читати