Завантажити

— Кепські наші з тобою діла, хлопче...
— Та чого ви, діду? Яблук і на ярмарку було мало.
— Отож я й кажу... Убожіють люди. Ш нам подати не мають, ні самим з'їсти.
— Візьміть гірочок солоний. Ви ж любите, — запропонував хлопець.
— Не про те я, голубе. Забіліють скоро сніги, завихрить у полі, а в тебе ні лейбика, ні шапчини.
Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув своє убоге вбрання і, ніби мова йшла про зовсім сторонню людину, сказав:
— Якось буде... розживемося.
— Авжеж, як та сорока на лозі. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. — Кобзар потер долонями коліна, підвівся. — Ще день перебули, хвалити бога. — Обмацуючи костуром дорогу, він почвалав до вежі. Незабаром, захопивши торби і бандуру, там зник і хлопець.
Леся, ніби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який тільки-но поглинув людей і знову чорнів хижо, зловісно, мов паща гігантського звіра. Здавалося — в цих руїнах і підземеллях ворушаться десятки знедолених, знівечених життям калік. Зараз вони тремтять від холоду і проклинають тих, хто позбавив їх домівки і примусив поневірятись по світу. Мине ніч, зі сходом сонця знову виповзуть вони зі своїх нір і бродитимуть вулицями, з сумною надією поглядаючи на перехожих.
Лесі раптом стало лячно, хотілося покликати когось на поміч, та острах сковував і рухи, і мову. Невидимі в сутінках кажани шурхали над головою, від Стиру тягло холодом.
— Лесю, Лесю! — загукав хтось оддалік. — Де ти, Лесенько?..
Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пішов шукати.
Братова присутність, хоч вона й не бачила його в темряві, заспокоїла Лесю. Обережно, щоб не спіткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз здригаючись від дотиків до холодного муру.
...Якось Ольга Петрівна виявила, що з вішалки, яка стояла в коридорі, зник старий піджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цікаво було, куди ж поділася річ. Стала розпитувати — ніхто нікому не віддавав. Диво, та й годі. Адже нікого з чужих у квартирі не було. Що б це означало? Перешукала ще раз — даремно.
— Справді загадка, — сказав за вечерею Петро Антонович і запитливо глянув на дітей. Леся, що сиділа напроти, не витримала того погляду, опустила очі, зашарілася і раптом, зірвавшись з місця, кинулася до своєї кімнати.
Всі знизали плечима. Тільки Ліля, думаючи, що сестра з нею бавиться, кинула ляльку, підвелася з підлоги і задріботіла слідом. Та одразу ж повернулася засмучена.
— Єся... тям, — жебоніла, показуючи на кімнату, і терла кулачками оченята.
Петро Антонович поспішив до дочки. Вона лежала на ліжку ниць і схлипувала. На лагідний дотик батькової руки обернулася.
— Даруй мені, таточку, — сказала благально. — Скоро зима, а вони... Вони замерзнути можуть! — припала до грудей, обвила тоненькими рученятами батькову шию. — Татусю, рідненький...
— Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути?
Підійшли вкрай здивована Ольга Петрівна і Ми хайлик.
— Вони... божі люди... старці, — видавлювала слово за словом Леся. — Я бачила їх... там... у замчищі. І я взяла. — Вона затихла, зітхнула з полегкістю, ніби ски нула з плечей важку ношу, запитливо глянула на присутніх іскристими від сліз очима.
Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячі лу доньчину голівку і думав, думав... Десь зовсім близько обізвався пугач. Від несподіваного “пу-гу”, “пу-гу” Леся здригнулася і знов благально глянула на батька.
— Не треба так хвилюватися, — заспокоїв той, голублячи дочку. — Вчинила ти правильно. — Петро Антонович пильно подивився на дружину і ще раз ствердив: — Справедливо.
Леся знову заплакала, вдячно обціловуючи батькову руку, але то вже були сльози радості, свідомості першої, хай незначної, все ж допомоги скривдженим. Потім вона підбігла до матері, що сиділа на краєчку ліжка, тримала Лілю, поцілувала її.
— От і гаразд, люба моя, — сказала Ольга Петрівна, пригортаючи доньку. — Тільки ти більше так не роби. Коли що забажаєш, скажи мені чи батькові.
— Авжеж, спитайся, попроси, — підтримав Петро Антонович. — Навіщо ж таємно?
— Така у нас обітниця.
— Обітниця? Та перед ким?
Леся зрозуміла, що сказала зайве, пробувала відма гатися, та було вже пізно: батьки вловили в її натяку значно більше, ніж вона сподівалась. Довелося розпові сти про товариство, про місце, де вечорами збираються.
 
VI
Довга, затяжна волинська осінь. З вересня аж до початку грудня ідуть дощі. Над болотами та озерами, в долинах рік стоять тумани, важкі хмари пливуть над селами і хутірцями. Зрідка вигляне сонце, пробіжить холодними блідими промінчиками по пустих полях і знов сховається, немов жахнувшись побаченого.
Розмоклими шляхами, по бездоріжжю, чвалають заробітчани. Одні до міста, на фабрики несуть свої молоді, ще не спрацьовані руки, інші понуро бредуть назад, втративши і сили, й надії на краще. В них тільки одне бажання: доплентатись як-небудь до домівки,

читати