Завантажити

Михайликові в обмін на тоненький шкіряний ремінець з блискучою нікельованою пряжкою.
— Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з тої попружки?
Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заіржавлений, і Михайлик не знає, як його бути. Шкода ремінця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалів. І хлопець неохоче починає розстібатися, та в цю хвилину до них долітає:
— Мишко, Лесю! Де ви там? Ідіть хутенько. Серед двору стоїть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для переїзду.
— Сідайте швидше, — підганяє батько. Біля нього неспокійно крутиться Джальма, жалібно скавучить, наче боїться, щоб її не забули.
— Сюди, Джальмо! — схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон і звично вмостилася біля ніг.
У фаетоні, з Лілею на руках, уже сиділа Ольга Петрівна. Очі в неї червоні, блищать від сліз.
— Не треба, мамочко, — припала до її плеча Леся.
— Нічого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою.
Леся садовить Лілю на коліна, голубить, забавляє цяцьками, примовляючи:
— Не плач, дам калач, медом помажу, тобі покажу, а сама з'їм!
До них підходять знайомі, бажають щасливої дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде.
Нарешті Петро Антонович гукає кучерові: “Рушай!” — а сам іде обіч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворітьми він низько всім вклоняється, сідає поруч дружини. Частішає цокання підків по бруку . Леся жалібно вдивляється в знайомі вузенькі провулочки, ніби назавжди прощаючись із містом.
Їхали, не поспішаючи, з частими зупинками по дорозі. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все її цікавило, до всього вона уважно придивлялася.
В Корці, коли проїздили повз старовинний замок, дівчинка попросила стати, вмовила батька піти оглянути споруду.
А в Рівному, де зупинилися на ночівлю, Леся довідалась, що недалеко Дубно — місто, згадуване в “Тарасі Бульбі”, — і заходилася:
— Поїдьмо, тату.
Її підтримав Михайлик:
— Це ж так цікаво, поїдьмо.
Коли б не ніч, довелося б Петру Антоновичу везти дітей на Дубенщину, а так домовилися, що поїдуть колись туди спеціально, з Луцька.
— Морока мені з вами, — вдавано сердився батько. — Будете надокучати — нікуди не повезу.
Малі притихли, та наступного дня, як тільки здалеку заблищали на сонці високі бані луцьких церков, знову своєї:
— А ото що?
— А там? — тикали пальцями в простір.
— Ой, скільки хрестів! Глянь, мамо.
— Та бачу, бачу, — відповідала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрівна. Дорога, свіже повітря трохи розвіяли її смуток. Вона з цікавістю дивилася на обриси незнайомого міста, де доведеться прожити хтозна-скільки років.
— Ну от ми і вдома, — сказав Петро Антонович і ніжно стиснув гарячу, мабуть від хвилювання, руку дружини.
Місто невелике, з зеленими околицями та острівцями дерев і сквериків між низенькими будинками. Над усім цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолів, церков. Вони стоять, мов свідки давноминулих часів, похмурі, мовчазні...
В'їхали на рівну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабіч туляться низенькі дерев'яні хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тісних, захаращених двориках 1 біля них, на моріжку, бавляться замурзані дітлахи.
Вони цікавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крім Лесі і Михайлика, виглядає капловуха Джальмина голова.
Ліворуч будиночків рідше. Вузенькі клапті городів, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звивається річка. Вона кидається з боку на бік, ніби шукає вигіднішого місця, але всюди натикається на загату і, вируючи, сердито тікає далі.
— Яка це річка, тату? — цікавиться Леся.
— Не знає... Стир! — поспішив відповісти Михайлик. — Правда ж, тату?
Петро Антонович ствердно киває головою, додає, показуючи на замок:
— А он там — старе місто, бачите? Там і будемо жити.
Діти уважніше придивляються до того місця. Воно здається острівцем, утвореним дугастим заворотом ріки і каналом. Здалеку це нагадує лук.
У центрі вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, біліють крізь густе плетиво каштанів кам'яні стіни собору.
Ольга Петрівна перехрестилася, важко зітхнувши, глянула на чоловіка, але той не помітив її погляду.
— Петре, — обізвалася вона згодом веселіше, — а місто чистеньке, акуратне. Мені навіть подобається. Петро Антонович усміхнувся вдячно.
— От і гаразд. Поживемо — звикнемо.
— А я вже звик, — обізвався Михайлик. — Скоріше б літо — купатися тут є де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите мені ковзани, тату?
— А нам з Лілею санчата.
— Гаразд, гаразд. Тільки не все зразу. І з умовою:
слухатися мами.
За місточком, що сполучав нове і старе місто, пряма брукована вулиця

читати