Завантажити

гримнув жандарм. — Забирайся під три чорти. А ви чого роти пороззявляли? — визвірився на селян. Ті помалу почали розходитись.
Лесі стало шкода кобзаря і хлопця, але як їм допомогти — не знала. Вона чомусь сподівалася, що чоловік, котрий стояв поруч неї, неодмінно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.
Старий устав, перекинув бандуру за спину і почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, і знову їй чулася пісня.
“А чому жандарм гримав на нього?” — спливло на думку. Пригнічена, пішла додому.
Ввечері Леся довго не лягала спати. Батька саме не було — десь поїхав у справах, і вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробиці баченого, нерівним дитячим почерком вписувала пісню у свій заповітний зошит.
“Зібрав собі хлопців славних...”— виводила, роздумуючи над рядками. — А чого ж тепер ніхто їх не збере?”
Мати зайшла, нагадала, що час відпочивати, — Михайлик і Ліля вже давно сплять.
— Матусю, — звернулась до неї Леся, — скажи мені:
чого на світі не всі люди однакові? Є бідні й багаті. Хіба не можна всім гарно жити?
Ольга Петрівна кинула на доньку здивований погляд.
— А чому це тебе цікавить?
Леся розповіла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у місті людей, які випрошують собі шматок хліба, ходять обшарпані.
— То божі люди, доню, старці, каліки нещасні.
— А хіба інші — не божі? І зовсім вони не каліки. Тільки худющі... Та очі — страшні, блискучі...
Спантеличена простою дитячою логікою, Ольга Петрівна не знала, що сказати.
— В житті чого не буває, — мовила зрештою. — А зараз — лягай спати.
Та і в ліжку Леся не могла розлучитися зі своїми думками. Лежала з широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за вікном сумним зітханням вітру і далеким незрозумілим нічним шарудінням.
“...Надто вже багато тих старців, щоб на них не дивитися, — думала. — Ходять, нікому не потрібні... мов привиди. А вони ж люди... Що щось мама від мене криє... Треба зібрати товариство... хлопців славних... Нічого, що всі малі. Між комунарами були й такі... А Жанна д'Арк хіба набагато старша?..”
Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусідські хлопчики та дівчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворі старого замку, що бовванів над містом напівзруйнованими мурами. До нього було зовсім близенько перейти — невеличкий проти собору майдан, де дітвора часто бавилася, а за ним — глибокий рів і місток, що вів прямісінько в замок.
Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закутків двору на раду. Ніхто з “великих” не мав сюди доступу, навіть не повинен був знати про товариство — таку взяли врочисту обітницю.
Правувала над усіма Леся. Вона обрала собі ім'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що ніхто з малечі його не знає і не може як слід вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про відважну француженку.
Оповідала Леся захоплююче. Ото як зберуться всі, залазила — тоненька, білолиця — в замкову бійницю і мовила. Призахідне сонце її голівку червонить, очиці блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвіночок.
Леся добре запам'ятала мотив “За Сибіром сонце сходить”, розучила його, і часто в надвечір'ї ця пісня, вириваючись крізь зубчасті стіни, котилася широким берегом аж ген за річку.
Захоплені піснями, не помічали, як довшала тінь від замкового муру і небо у бійницях ставало темно-синім. Розходились аж тоді, коли сторожа подавала умовний знак: “Гуси, додому, вовк за горою!” Все затихало вмить. Ніхто не озивався. Мовчки, ніби дорослі, стискали одне одному руки на прощання і розходилися потай.
Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, раніше бачене. Сутулі постаті, важка хода... Як вона не впізнала! Це ж кобзар, той, що співав на ярмарку. Он і бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий ішов, човгаючи стоптаними чобітьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.
Леся мимоволі потяглася за старцями. Назирці, скрадаючись у вечірніх сутінках, вона дійшла до найдальшої вежі і сховалася за виступом муру.
Сліпий намацав патерицею камінець, сів і, перевівши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир відразу зник у вежі. Незабаром він з'явився, розстелив на траві ряденце і почав готувати вечерю: дістав з торбини кілька огірків, пиріжок, розламав його і половинку подав старому. Той мовчки став на коліна і, тримаючи їжу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схід. Потім сів, звично підібгавши під себе ноги, і почав обережно, щоб не розкришити, їсти.
Розмовляли вони мало. Та ось старий з'їв свою порцію і промовив:
— Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу...
Поводир заглянув у торбу, понишпорив у ній і сказав винувато:
— Нема. Було двійко, то я ще вдень з'їв.
— На здоров'я тобі... —і змовк. А за хвилину:

читати