Завантажити

виконати її до кінця.
Тіточка сіла за фортепіано, взяла кілька акордів, ніби пробуючи голос, а потім вдарила по клавішах. Кімнату сповнила велична мелодія, в яку вплітався голос Олени Антонівни.
Коли вона закінчила, всі деякий час сиділи мовчки, полонені трагічним змістом пісні.
— А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, — з гордістю мовила Олена Антонівна.
— Он як! Хто ж він, де тепер?
— Син мирового судді — Григорій Олександрович Мачтет...
Всі були вражені, слухали, затамувавши подих.
Слухала й Леся. В її уяві вимальовувався каземат — він чомусь був подібний до підземелля Луцького замку, і худий, змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесія, попереду якої робітники і студенти несли труну з тілом замученого товариша. Вони твердо ступали бруком, зі стиснутими кулаками і гнівом в очах. їм наказували розійтись, погрожували, а вони йшли і йшли...
І тоді вперше, спочатку несміливо, а дедалі дружніше, залунала пісня:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил...
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил...
Її заспівував кароокий, у форменому костюмі студент, який ішов у перших рядах. Сотні людей підхоплювали пісню, несли її, мов знамено. А вона — повільна, не дуже голосна — жахала жандармів, хитала старі мури, кликала до боротьби. З провулків виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесії.
С тобою одна нам дорога:
Как ты, мы в острогах сгнием,
Как ты, для народного дела
Ми голови наши снесем...
Лютували охоронці порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю, зробили кілька залпів у повітря. Демонстранти скінчили пісню, звернули у про вулок і пішли грізною мовчазною лавиною.
На кладовищі, коли труну опустили в могилу, в морозній тиші чітко, надривно звучав голос Мачтета — друзі клялися відплатити ворогам...
— А через кілька днів того студента було заарештовано, — закінчила розповідь Олена Антонівна.
Леся мало не плаче, але тримається, бо ж тіточка зауважила, що плакати не личить, та ще при чужих.
Гості попрощалися, Олена Антонівна пішла проводжати їх, а Леся сидить і сидить за фортепіано, вишукуючи пальчиками почуту мелодію.
Вночі їй снився сон: іде вона широкими вулицями в робітничих лавах. Супроти них жандарми з гострими багнетами, солдати, а робітники — незламні, грізні — ідуть нестримно, впевнено назустріч сонцю. Поруч неї кароокий студент, а далі — дядько Михайло з пишною бородою і вусами — наче зійшов з фотографії, що недавно надіслав їм із Софії. Він трохи схудлий, змучений, але гордий, незламний... Леся співає. Слабенько бринить її голосок, але, вплітаючись у тисячоголосий хор демонстрантів, він теж стає могутнім, дужим.
 
IX
Тихим гомоном струмочків, що звідусіль дзюркотіли до річки, прощалася зима. Щодень приносив лагідніші подихи вітер і зеленіла на пагорбках земля. Відкурли-кали в синьому небі журавлі, відгелготіли гуси, і забродило повітря весняними пахощами. Вони пробиваються крізь набряклі бруньки, стебельця трави, що встеляє широкі надстирські береги, крізь зарості конвалій. Весна народжує в серці незнані сили.
Не сидиться Лесі. То на луг кортить, то бродила б попід замком, собором чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що інше робити, коли в кімнаті нудота? Книжки, що їх батьки привезли із Франції, вже прочитала, а за підручниками цілий день не всидиш. Була б Шура, з нею ліпше, — так поїхала. Десь у Києві наймають з матір'ю кімнатку, запрошують у гості.
Від'їхала й тіточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзі. Як-то там, чи безпечно їй? Скоро й вони кудись вирушать з Луцька. Мама не раз уже скаржилась на тутешні умови, натякала на власний постійний куточок. Куди ж тільки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному листі турбується вона про здоров'я онуків.
Там і добре було б, тільки ж як розпрощатися з Волинню? її, Лесю, вабитимуть сюди почуті пісні та легенди, кликатимуть мавки. Навіть у сні шумітимуть Їй темні волинські бори, лагідно хлюпотітимуть ясноводі озера. Де почув вона такий щирий спів соловейка?
Ні, не кине вона цих країв! Коли й поїде, то вернеться.
Невідоме непокоїло дівчинку. Леся частіше стала згадувати Звягельщину, просила знову повезти її на село послухати веснянок.
А скоро й нагода трапилась. І не звичайна. Прийшов якось батько обідати і ще з порога сказав:
— Танцюй, Оленько.
— Чого б то? — байдуже спитала та, накриваючи стіл. — Лист який надійшов?
— Не вгадала, — радів батько. — Куди цікавіше.
— То що ж? Кажи швидше.
— Землю нам дають на викуп.
— А де, в якому місці?
— Можна і тут, біля Луцька, а то є ще під Ковелем... Та ти давай обідати, я ж голоднісінький, — просив Петро Антонович,

читати