Завантажити

натура Короткевича, його простота й щирість у стосунках.
Ольга Петрівна задумалась.
— То тяжкі були дні. З Петербурга привезли до Києва труну Тарасову і понесли через усе місто... Ольга Петрівна часто зупиняється, добираючи найвиразнішого слова, а перед слухачами постає весняний Київ, невеличка біла церковка над самісіньким Дніпром, біля підніжжя Володимирської гірки, де перепочивав Тарас після тяжкої останньої своєї подорожі рідною Вкраїною.
...Гойдається на руках оббита червоною китайкою труна, все більше збирається за нею люду, і ось уже процесія заповнила вулицю, пливе і пливе древнім містом. Старі і малі проводять в останню дорогу свого Кобзаря, свого захисника. Лунають траурні мелодії, жалобні марші, в які вплітаються полум'яні рядки “Заповіту”:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...
Шаліють жандарми — не передбачали такого, думали — забула Україна сина свого. Не розганяти ж кіньми та шаблями похоронну процесію!
Так і витали до самісінького вечора над Києвом невмирущі Шевченкові думи.
...Пізно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала від ока людські злидні, проте ніхто не поспішає. За декламаціями — спогади, за ними — пісні, потім читання і ще читання. Вже вкотре читала Леся ту “Катерину”, а ще просять, і вона дістає з шафи і врочисто кладе на столі невеличкий, подарований Комаровим томик Шевченкових поезій, розгортає його, і така знайома вже розповідь про долю обдуреної москалем сільської дівчини знову й знову бентежить серце.
Щойно годинник пробив десяту, Леся знову зібрала своїх співаків. “Заповіт”!
Це була якась незнайома мелодія. Ольга Петрівна пригадала, як дочка годинами просиджувала біля фортепіано, награючи її. Думала — нову якусь пісню розучує... Що ж, непогано як для першого разу. Всі заслухались, ніхто й не догадується, що це тільки спроба покласти на музику “Заповіт”.
Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрівна, бо інші, хоч і знали вже слова “Заповіту”, були вражені нездоланною силою пророчих слів. І коли скінчили співати, всі почувалися напружено, ніби готові от зараз піти і “вражою злою кров'ю волю окропити”.
— “...В сім'ї вольній, новій”, — промовив хтось у задумі, і ніби луна прокотилась кімнатою.
— Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, здається, зітхнула Федоська. Чи Килина. І Леся, не чекаючи, поки озветься хтось із старших, відповіла:
— Буде! Може, й за нашої пам'яті. Вона помітно хвилювалася, і Ольга Петрівна поспішила змінити тему.
— Ну, Лесенько, — обізвалась, — будемо вважати офіційну частину закінченою. Тепер я порядкуватиму.
Посеред кімнати поставили стола, накрили великим білим обрусом і почали подавати. За кілька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга Петрівна щороку тримала спеціально на свята, у полив'яних хлібницях — пиріжки з грушами, різне печиво. Розпочиналася традиційна вечеря...
 
V
Генерал Новицький мав рацію: невдовзі йому, хоч і не зовсім точно, стали відомі організатори університетського заворушення. Переглядаючи поданий список, він не без подиву натрапив, на прізвище Косача. Колись десь він уже з ним зустрічався. Але де, з якої нагоди? Заклавши руки за спину, генерал став біля вікна і довго дивився на безлюдний Думський майдан, потім пройшовся по новенькому килиму, що рівною стежкою стелився од столу через увесь просторий кабінет, і зрештою, так нічого певного й не пригадавши, теленькнув дзвіночком.
— Підполковника Євецького, — наказав і, коли той з'явився, запитав: — Ти не пригадуєш, — генерал звертався до підлеглих тільки на “ти”, — такого прізвища? — Він підкреслив і ткнув олівцем.
Худорлявий, довгий Євецький перегнувся через стіл:
— Косач?
Генерал запитливо подивився на підполковника.
— А чи не той часом, що замішаний у справі Петро вського?
Новицький наказав негайно принести справу політемігранта Петровського.
— Так і є, — констатував, переглянувши список осіб, причетних до справи Петровського. — Значить, син іде слідами батька?
— Син-то син, — додав Євецький, — але між ними е ще небезпечніша особа, пане генерал.
— Слухаю, — насторожився Новицький. — Ти мене тішиш останнім часом, підполковнику. То що ж там за особа?
— Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, —Євецький показав на список, що лежав на столі.
— Чим займається? Вчиться?
— Ні. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.
— І що саме? Крамолу?
— Поки що не доведено, але я обіцяю панові генералу незабаром доповісти достеменно. Знається з Франком.
— Ого, підполковнику! — Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече офіцерові свою м'ясисту руку. — Чи не думаєш стати філологом? Така обізнаність...
— Лариса Косач вельми популярна серед студентської молоді, — вів далі Євецький, — вона, виявляється, теж брала участь у заворушеннях.
Новицький дивився на офіцера з легким подивом. Роздобути такі дані — треба

читати