Завантажити

точилася боротьба, враз лишилась сама, мовби нікому не потрібна. Вона ступила кілька кроків, зупинилася і, широко розставивши тонкі передні ноги, байдуже почала скубати моріжок...
Франко і Косач побули в дворі, пбки все заспокоїлось, і тільки тоді попрощалися з господарем.
Над Колодяжним густішала ніч.
От і закінчилося коротке гостювання. До Ковеля Франка проводжали дружина — вона з малими ще зоставалася, Ольга Петрівна і Леся.
— Ви ж, Ларисо Петрівно, не забудьте надіслати мені описання волинської хати, — прохав Іван Якович.
— Чи встигну до від'їзду? Може, з Криму пришлю. В Ковелі, як проїжджали головною вулицею, Франко не витримав:
— Дивуюся, чому не видно жандармів.
— Тобі все жарти? — докірливо мовила дружина.
— Які там жарти? Я просто не звик без охоронців. Та й як інакше? Мужицький поет, бунтар вільно роз'їжджає вулицями міста!
— Аз Києва вже цікавились вами, — додала Косачева.
— От бачите! — ніби зрадів Іван Якович. — А ти кажеш, Олю, що я не правий.
На вокзалі їх уже чекав Косач. Він подав Франкові квиток.
— Викликають до Києва. І вельми спішно. Пояснення доведеться писати.
— Яке пояснення?
— Питають, яким чином Франко опинився в Коло-дяжному?
— Ну от, я ж казав, що це так просто вам не обійдеться.
— Та ну їх, зрештою, під три чорти! — махнув рукою Косач.
Повз них пройшов гурт селян з клунками за плечима. В одному з дядьків Франко впізнав Блощука. Він плівся позаду, важко спираючись на сучкуватий костур. Селяни зупинилися трохи осторонь, познімали важку свою ношу.
— Таки поїхав? — звернувся Іван Якович до Косача. Той мовчки кивнув.
— Іване Яковичу, — попросила Леся, — друкуйте скорше отой мій допис, щоб хоч трохи зупинити цю повінь. Вони ж згинуть там.
— Неодмінно, Лесю, надрукуємо. Вони стояли й дивилися, як переселенці, випереджаючи одне одного, кинулись до вагонів.
— Поволокли свої кості по світу, — сумно сказав Іван Якович.
Леся дістала хустинку і, стріпнувши нею, витерла злегка набряклі червоні повіки.
Це, мабуть, єдине місце у світі, куди вона прагнула і куди досі не могла потрапити. Все чекала слушного часу, нагоди, а вони ніяк не приходили.
Була неділя. Невеличкий старий пароплав, на який Леся сіла в Києві зранку, прибув до Канева надвечір. Пасажирів повідомили, що зупинка триватиме кілька годин, бо треба щось там полагодити. Леся, яка мала намір переночувати в Каневі і їхати далі іншим пароплавом, вельми зраділа цій нагоді.
Підніматися крутими сходами було важко, і час од часу вона зупинялася, оглядалася навколо. Он-он уже й могила, і високий хрест видніється на тлі голубого, злегка захмареного неба. Швидше, швидше!.. Щось ніби тягло туди, привертало погляд, змушувало схвильовано битись серце. І воно справді-таки розходилось, здавалось, от-от вирветься з грудей. Тоді Леся знову ставала, милувалася селом, що біліло в зелені садків та дібров.
“Убогії села сумні, невеселі...” — згадалося. Справді, здалеку ніби й нічого, а вона ж знає, що за тими садками та біленькими стінами — горе й нужда нероз-раднії. Як і колись, за життя Тарасового...
Стежиною минули кілька чоловік, і Леся поспішила за ними.
Ось і могила. Високий горбок, густо порослий травою, хрест. Оце й усе. Леся застигла, боячись навіть заговорити, аби не порушити врочистої тиші.
Коли пізніше вона розповідала про ці хвилини Михайликові, то, що саме думала, що відчувала тоді, — так і не могла пригадати. Стояла, дивилась, і все. Потім нахилилася, зіпершись на кийок, поцілувала могилу. Так, так, це вона пригадує добре — поцілувала землю, поцілувала траву...
А потім ще підійшли прочани, поклали біля хреста невеличкий віночок із прив'ялих степових квітів. І Леся згадала, що зробила непоправний гріх, приїхавши сюди отак, з пустими руками. Вона почала й собі шукати, з чого б зібрати хоч невеличкий букетик, та квіток поблизу не було.
А люд валом валив — одні до могили, інші назад. Малі й старі, батьки й діти. Ось один із них — високий, зігнутий, ніби підмитий водою явір, — поклав на траву торбу, став навколішки, помолився на схід сонця і сів, знесилений, на моріг.
Леся пройшла повз нього, глянула пильно у висуше не вітрами обличчя, всіяне глибокими зморшками.
— Сідай, дочко, — запросив старий. — Бачу, й тобі нелегко ходить по світу... Сідай. — Він навіть одкинув край свитини, даючи місце.
— Спасибі, діду. Я не втомилася.
— А здалеку мандруєш?
— Із Києва. А ви?
— Не питай. Що перекотиполе, то і я. Куди вітер, туди мене й несе. У Лавру, дочко, йду. А звідки — сам не знаю. Було мене і в Таврії, і на Хортиці, і в Полтаві... і де тільки не носило старого.
Чомусь у неї особливий потяг до бувалих людей. І, певне, вже до кінця віку залишиться в неї особлива повага до старих, зношених життям людей. Та й вони до неї обзиваються, немов бачать у Її очах приязнь.
— Кажеш, із Києва?

читати