Завантажити

як Іван Якович розповідав про женевську групу російських емігрантів, котру зорганізував Плеханов і яка ставить своїм завданням пропаганду революційних ідей у Росії. Так-так, тоді згадували вони і “Маніфест”, і “Хто з чого жив” Дікштейна, і ще кілька книг, котрі конче треба поширювати на Україні.
То, отже, і ці — Тучапський, Віра Григорівна, Луначарський і ще, кажуть, якийсь Мельников — є тими самими пропагаторами!
“Відкриття” втішило Лесю. Виходить, тепер, після кількох відвідин їхнього гуртка, і вона належить якоюсь мірою до них і навіть має доручення.
“Серед молоді чимало занепадницьких настроїв. Їх викликали арешти й заслання. Декотрі подумують, чи не краще переждати цю бурю десь у надійному затишку... То чи не могли б ви, Ларисо Петрівно, написати щось проти цього?”
Ці слова, сказані їй на останньому зібранні Тучапським, знову зринули в думках. Справді, проти цього варто виступити. І не тільки варто — необхідно!
Леся встала, підійшла до етажерки, де серед інших стояло кілька новеньких книжечок, взяла один томик.
— “На крилах пісень”, — прочитала вголос. — От і вийшла, народжена в муках та безсонні, перша збірка. Далека ж ти, поетко, од землі, од людей. Крила, пісні... Ніби й цінять тебе, а коли вчитатися в твоє писання, — бідне воно, ой яке іще бідне!
Леся взяла книжечку і в задумі почала гортати. “Надія”... “Конвалія”... “Сафо”... Знову “Надія”... “Подорож до моря”... “Сім струн”... “Кримські спогади”... Оце й усі атрибути: крила, пісні, струни, спогади... А де ж сокира, де меч, що здійма вражі голови з плеч, де “к топору зовите Русь”?.. Ну, є тут кілька годящих поезій, а життя он яке багате на болі й страждання, на боротьбу?
У двері постукали, раз і вдруге, і тільки тепер Леся згадала, що вдома вона сама, що мама з меншими пішла до Лисенків.
Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, відчинила двері.
— Галя?! — здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, — Та ти ж у від'їзді?
Ковалевська щільно причинила двері, приклала палець до уст.
— Не кричи, — мовила спокійно, — стіни теж мають вуха. В тім-то й річ, що мене в місті нема. — Вона стомлено сіла не канапку, уникаючи сонця, що так і рвалося крізь шибки. — Я сіла, а ти збирайся. Та хутко. І не допитуйся: куди та чого. Збирайся, і все.
— Ну й ну, — тільки й відповіла їй Леся. Вона швидко дістала з шафи легеньке пальтечко, наділа капелюшок і стала.
— Тепер ходімо.
На вулиці взяли візника і покотили Бібіковським бульваром униз, повз Галицький базар, на Святошино.
Леся, звичайно, догадувалася, куди везе її Галя, — та давно вже обіцяла познайомити з Ювеналієм Мельниковим і його школою. Про цю школу, чи то пак — слюсарню, організовану на зразок описаних у романі Чернишевського кравецьких майстерень, Леся чула багато. Одні — і таких була більшість — схвалювали це починання, вбачали в ньому зародок нових суспільних відносин, інші вважали школу даремною затією, з якої вийдуть хіба що добрі ремісники, слюсарі, котрі потім робитимуть відра, лагодитимуть самовари і чайники для того ж таки “вищого світу”.
Та які б там скептичні просторікування не розходились, школа-майстерня жила. Від легальних читань у ній перейшли до недільних лекцій та бесід про події в імперії та за кордоном, про політичні права, освіту і поліпшення життєвих умов трудящих.
Таких шкіл і гуртків у місті ставало все більше. І все більше виходило з них не стільки вмілих майстрів, як відмінних пропагаторів нового, початого Марксом і Енгельсом вчення про комунізм. Мов святиню, несли в маси оті слюсарі, кравці, ливарники, чоботарі ідеї соціалістичної перебудови світу. Натхненні, вони запалювали, гуртували народ і кликали до борні за краще майбутнє. З невеличких іскорок поволі, але незгасно розгорялося полум'я, що зігрівало надіями серця трудівничі.
Доїхавши до Святошина, до перехрестя доріг, далі пішли пішки. Малопомітними стежинками добралися до Сирецького лісу і десь усередині його відшукали зарослий ліщиною видолинок. За першими ж кущами їх зупинили, запитали пароль і спрямували далі.
В центрі видолинка, на невеликій галявині, вже були люди. Одні сиділи на рутвянім килимі, інші стояли групами і розмовляли.
Галя підійшла з Лесею до одного гурту. Вона просто і, як здалося, трохи навіть грубувато, по-чоловічому подала всім руку і відрекомендувала подругу:
— Оце нова наша товаришка, Лариса Косач.
— Або?.. — запитав невисокий, з довгим, посрібленим густою сивиною волоссям чоловік.
— Або — Леся Українка, — додала Галя.
— Гадаю, так буде краще, — стримано посміхнувся сивий і подав Лесі худорляву, зчорнілу в долоні (мабуть, од металевого пилу) руку: — Мельников.
— Ювеналій Дмитрович, — додала Ковалевська.
— Для повноти анкети — можна й так.
Про Мельникова Леся вже чула, знала, що побував на засланні і повернувся звідти ще більше переконаний у правоті своїх поглядів.
Та тут, виявляється, і

читати