Завантажити

Раніше він чомусь здавався їй мовчазним, а тут — чи вплив моря, чи щось інше спричинилось до цього — виявився гарним співрозмовником, Леся навіть пошкодувала, що раніше, в Києві, не запізналася з ним ближче.
Погостювали та й поїхали собі Михайло з Шурою, Ганна Іванівна, і Леся знову залишилася сама. Доробляла розпочату ще в Колодяжнім “Блакитну троянду”, писала нові поезії, читала.
Читала й читала “Капітал”, “Кримські легенди”, “Новое слово” — журнал, в котрім привертали її увагу філософські трактати Володимира Ульянова та Георгія Плеханова, переклала Гете і Байрона... А поза тим — щирі бесіди, товариські розмови. А друзів у неї побільшало. Крім Сергія Костянтиновича-—той же Стаханов, Руденко, молодий і здібний лікар Дерижанов з дружиною. Можливо, він таки має рацію, цей Дерижанов. Може, справді хоч на кілька літ позбавити себе отого шарваркового життя, тієї біганини, нескінченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто задля експерименту тратити дорогий час? Не так, здається, багато лишається до кінця, щоб на кілька літ поставити себе поза громадським життям, боротьбою. Ні, на це вона не піде. Не тихе життя її покликання, а стихія, ота вільна, незборима, лагідна при сонці і грізна в бурю.
Такі думки обсідали Лесю не вперше. І закінчувалися вони подібними ж висновками. Проте останнім часом, — певне, під впливом материних (та й не тільки її!) листів, у котрих тільки й новин, що арешти та обшуки в Києві, — знову й знову поверталась до них, ніби звіряла з часом вірність своїх почуттів і переконань.
Це помітив Сергій Костянтинович. Якось він запитав:
— Чи ви завжди, Лесю, в такій глибокій задумі? Відколи знаю вас — іншою ще не бачив.
Що могла сказати йому? Що в її житті так мало радісного, що сушить її безправність рідного люду? Чи, може, про особисту недолю? Ні. Бо й сам він живе тими ж болями. Як треба йому відпочити, полікуватися, а от не сидить, не терпиться йому — вже їде. Побув якийсь місяць і їде. А там знову чекають його холодні безсонні ночі, недоїдання і праця. Тяжка, виснажлива праця підпільника. І нічого не вдієш. Хтось має жертвувати собою в ім'я майбутнього, хтось же повинен жаром серця свого розпалювати полум'я боротьби...
Їде. Він уже їде. Сьогодні востаннє сидітимуть вони біля моря, слухатимуть зітхання прибою, дивитимуться, як падають зорі. О вечоре ніжний, о зоре вечірня! Скажіть йому, любі, шепніть йому стиха. Яка лагідна його щира розмовонька, який милий погляд очей... Про все, все розкажіть. І як завмирає її серце при ньому, і як бачить його уві сні неспокійної ночі, і як шепоче на самоті його ім'я... Чуеш-бо, вечоре, чуєш, зіронько?
— Ларисо Петрівно...
Аж здригнулася. Знову той голос. Насправді чи, може, привиділось?
— Бачу, минаєте, то й вирішив зупинити... Заходьте...
Ну от. Хіба він сам не догадається? Вічно в роботі, завжди в пориваннях, у мріях... Про все, звичайно, лищ не про неї.
Леся зайшла у двір, привіталася.
— А я вже заждався. Що, думаю, сталося? Збирався одвідати. Не було б ще кілька хвилин— і пішов би.
— Спасибі, Сергію Костянтиновичу. Зустріла оце по дорозі одну знайому, москвичку, — Лариса Петрівна ковтнула води з поданої Мержинським склянки. — Чого тільки не трапляється на білому світі! Розумієте, довідалася, що я знаю французьку, і причепилась:
навчіть та навчіть. Хоч кілька фраз.
— І що ж у цьому поганого? — засміявся Мержин-ський. —Навпаки, треба вітати.
— Вітати? А знали б ви, які вона підібрала фрази! (Я вас обожнюю... Я вас люблю... Мій дорогий...” Аж бридко! Ніби своєю, рідною мовою не можна освідчитися.
Мержинський сміявся. Він був у доброму гуморі, посвіжілий — південь повернув йому сили і бадьорість.
— Та хай їй грець, тій вашій знайомій, — мовив він зрештою. — Знаєте, що я надумав? От відгадайте! Не можете? Зараз приїде татарин, і ми подамося аж он туди, на Ай-Петрі. Хто не бував на Ай-Петрі, той не бачив Криму.
— Довго ж туди добиратися.
— Ну то що? На ніч повернемося — і добре. Може, ви підобідаєте трохи?
— Спасибі, я щойно поїла.
— Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що ж, навіть цей, останній день вони проведуть у дорозі. Так уже треба, так судилося — ні хвилини спокою, ні миті самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигартує в ній таку зброю, якої не мають інші.
Кривими вулицями та завулками вибралися за місто і покрученою доріжкою посунули вгору. Власне, одразу важко було зрозуміти, куди їхати, бо спочатку піднімалися на пригірок, потім стрімко покотили вниз, трохи проїхали рівним, а далі коні знову натягували посторонки, напиналися, витягуючи візок над якесь урвище. Орієнтуватися можна було хіба що по рослинності. Внизу стелився густий зелений килим, зітканий із плюща, лаврів, магнолії, ховаючи під собою каміння, а тут стрічалися ще дуби та явори, та й тих щоразу меншало і меншало, — пішли рідкуваті терни, низенькі кущики запашного полину і ще якесь

читати