Завантажити

поспішила з запитаннями Леся.
— Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже — скільки ж це? — відай, з півроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати.
Вони ще раз потиснули руки, і Леся відчула в тому потиску тепло доброї, сердечної людини.
— Я, певне, зашкодила вашій бесіді? Може, зайти пізніше?
— Полюбуйтеся на неї! — розвів руками Володимир Олександрович. — Тут її ждуть кілька днів, а вона...
— Простіть, ради бога, — вибачилася Леся. — Я ж по щирості.
— Ми теж по щирості. Розповідайте, що там у Києві, чим живе літературний світ?
Лариса Петрівна пригадувала останні події літературно-мистецького життя на Україні, розповіла про масові арешти соціал-демократів, про заворушення серед робітників і селянської бідноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота.
— Тепер я розумію захоплення Мержинського і Чирикова, — мовив він. — Ви ж справжня ходяча енциклопедія. Ні, ні, тепер я од вас вимагатиму... Крім статей-оглядів, рецензій, давайте переклади. Франко, Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що знає про них російський читач? Хіба що фальсифікаторські рецензії в лояльних журналах.
Володимир Олександрович говорив так, ніби знав гостю принаймні з десяток років, наче вона щойно повернулася з поїздки за його дорученням. Лесі подобалася ця діловитість, приваблював якийсь ледве вловимий, але, видно, постійний гумор у розмові редактора.
— Шкода, що ви так скоро збираєтесь назад, — жалкував Поссе, — незабаром має приїхати Горький — він у нас веде белетристику. Дуже хотів з вами познайомитись. Навіть радив якось запросити вас до редакції, та часи такі, що — самі бачите — не знаєш, де будеш завтра. Та нічого, наше все попереду.
Зайшло ще двоє молодих людей. Прізвища їхні Леся чула вперше, і Поссе, вибачившись, перейшов до редакційних питань. Мовилося про наступний номер. Серед авторів, твори яких пропонувалися до журналу, Чехов, Скиталець і Горький.
— З України знову нічого? — поцікавився Поссе і, не чекаючи відповіді, звернувся до Лесі: — Бачте, Ларисо Петрівно? — Ніби те сталося з її вини.
— Може, Лариса Петрівна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут? — кинув хтось із співробітників.
— Справді.
— Ні, товариші, на жаль, нічого не можу запропонувати, — відповіла Леся, — а за кілька днів, що буду в місті, також не встигну. Прислати — пришлю... на осінь.
— Гаразд, — погодився Володимир Олександрович. — Домовляємося твердо: на дев'ятий номер. Цікаво було б щось про творчість галицько-українських письменників.
— Місяців за два чекайте таку статтю.
— Оце по-діловому.
Говорили про зростаючу популярність “Жизни”, цензурні утиски; Леся бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль вимагає од співробітників кожен випуск журналу. “Діло тут справжнє, — констатувала, — треба буде загітувати ще когось із киян”. Люди потроху розходились.
— Вам далеко добиратися, Ларисо Петрівно? — підійшов до Лесі секретар.
— Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетляєш тими завулками...
— А в чім річ? — поцікавився Поссе.
— Питаю, чи далеко додому нашій гості.
— А в гостях вона ще й не була. Хіба це гостювання — посидіти біля робочого столу? Зараз підемо до мене, поп'ємо чаю — погостюємо по-справжньому, — сказав Поссе. — Одягайтеся, Ларисо Петрівно. Прошу, — подав пальто.
Поссе мешкав тут же, в дворі, у тому невеличкому дерев'яному будиночку, до котрого, шукаючи редакцію, спочатку подалась була Леся. Дружина його, досить молода жінка, привітавшись, поспішила на кухню, а Володимир Олександрович почав знову розпитувати про київське життя.
— Є тут ваші — Кистяківський, Славинський, заходять інколи, пропонують свої опуси. Але, скажу відверто, не те, що нам потрібно. До речі, ви, певне, з ними знайомі? Здається, Славинський, коли ми надрукували першу вашу статтю, хвалився, що знає вас.
— Так. Але я волила б не знатися з ним.
— От-от. Якийсь він дивний. Служить при дворі, вважає себе соціал-демократом. Ми взагалі намагаємось бути від нього подалі.
—Ї добре робите. Непевна він людина. Володимир Олександрович дістав з книжкової шафи і поклав перед Лесею два останні номери “Жизни”.
— Раджу прочитати в них статті Володимира Ульянова. Особливо зверніть увагу на “Капіталізм у сільському господарстві”. Це найновіша його робота. Добре було б перекласти її і видати на Україні. Взагалі ж, майте на увазі, Ульянов найсильніший зараз теоретик марксизму в Росії.
— Дякую, я вже чула про цю людину, — Леся перегортала сторінки “Жизни”, зупиняючись на окремих місцях, — Погано тільки, що видавничу справу у нас поки що не налагоджено. Ліпше — у Львові. Думаємо видавати там “Маніфест” і ще дещо.
За часті говорили більше про родинні справи, і Лесі,на прохання його дружини, довелося розповісти про свій родовід, сім'ю. Довідавшись, що одна з її сестер тут, у Петербурзі, подружжя виявило бажання познайомитися з

читати