Завантажити

уліті. Покажу вам і полонини, і смерічки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
їх помітили з веранди і замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела від будинку до пагорбка, назустріч побігла дівчинка. Леся загукала до неї:
— Євцю! Не біжи так, Євцю!.. Чи й ми ото були колись такими, Ольго Юліанівно?
— А певне, що були! Пригадую, як заберусь, бувало, в гори, то попошукають неньо...
Євця підбігла задихана і пригорнулась до Лариси Петрівни.
— Чи ж можна так, Євцю? — вдавано суворо озвалась до племінниці Леся. — А якби впала та забилася?
— І не впала б, і не забилася, тіточко! — щебетала дівчинка. — А вгадайте, хто до нас приїхав?
— Та хто ж? Певне, хтось київський...
— От і не вгадали! Не вгадали! — підстрибнула з радості Євця. — І погляньте, якого вінка мені подарували.
Леся збагнула:
— Олена Антонівна?! Правда?
— Еге... А як ви вгадали? — допитувалася дівчинка.
— Бо теж була маленькою, такою, як оце ти... і подарунки такі ж одержувала від тіточки Олени. — Вони пішли стежиною, і тепер уже поспішала не Євця, а Лариса Петрівна. — Я давно вже не бачила Олени Антонівни, — пояснювала Ользі Юліанівні.
— Це та, що ви мені про неї писали? Що була в Сибіру?
— Так. їй тепер не дозволяють жити в Києві, тому бачимося ми рідко.
Назустріч їм вийшли Михайло, Шура і Олена Антонівна. Леся першою кинулась обнімати та цілувати тітку, в її очах заблищали сльози.
— Не треба, Лесю, тобі не можна хвилюватися, — умовляла її, голублячи, Олена Антонівна. Вона помітно постаріла, в косах з'явилася сивина, але погляд, як і замолоду, був гострий, а на обличчі лежав спокій.
Леся познайомила тітку з Кобилянською.
— А де ж мати? — запитала Михайла.
— Мама залишилась чекати батька і гостей у Гадячі. А тобі, сестричко, лист. Аж із Петербурга.
— Правда?! Давай же!
Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла очима лист.
— Ну от, А ви, Ольго Юліанівно, кажете: до вас їхати. “Жизнь” просить негайно надсилати статтю. А я її тільки розпочала писати... До речі, Ольго Юліанівно, я вам ще не казала, тема цієї статті знаєте яка?
Кобилянська знизала плечима.
— Ви ось скаржилися на несправедливу оцінку вашої творчості і творчості інших буковинських літераторів. А що ви скажете, коли я виступлю в “Жизни” і розповім про все, як воно є? Публіцист із мене абиякий, а все ж напишу. І ви мені в цьому допоможете.
Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рішеная.
— А написати справді варто. І є про кого, — додала Шура.
— От-от, — підхопила Леся. Вона ще раз переглянула лист, прочитала вголос: “Русским небезынтересно творчество украинских писателей..,” Чуєте? “Небезынтересно”... Редактор пише, що Горький — він якраз керує літературним відділом — схвально поставився до моєї теми.
— Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських письменників на Буковині, — резюмував Михайло. — Ріщенець прийнято. Гайда полуднувати, Лесю? Запрошуй гостей, сама йди...
В їдальні вже давно чекав накритий стіл.
Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькі і Лисенки, батькова і материна рідня, знайомі... З'їха-лися старі й молоді, друзі і ті, кого вона й не вельми хотіла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати, вона сама, по суті, гостя...
Шкода, що не приїхав Сергій. Що б це могло значити? Писав же, ніби легше, обіцяв, а от немає. Та хіба лише його бракувало сьогодні?! А Тучапеький, Віра Григорівна, Галя Ковалевська, Гамбарашвілі, Зюма... Розкидала життєва хвиля по всіх усюдах. Одні на волі мучаться, а інші — в тюрмах.
Є, правда, й такі, що за ласий шматок продали і свою гідність, і свої переконання...
Лунали тости, дзвенів кришталь, а Лесю, як і завжди, обсідали думки. Навіть коли сміялися з якогось дотепу — в очах незмінно стояла зажура. Дивилася на матір, що сп'яніла од щастя, люб'язно всім усміхалася” на батькову сивину” на тіточку Олену і молодших Старицьких” а в уяві чомусь зринало дитинство, колодяжанські зелені луки і отой свіжий, росяний ранок у Нечімному... Глянула на Михайла. Чи той це мрійний хлопчина, що зривав тоді на озері білі лілеї?.. Таки він. Хоч постарів, бороду он яку має, дочку вже гладить по русявій голівці, а він: ті ж очі, той же погляд. Тільки голос погрубішав. Як би то зараз вийшло в нього: “Лесью-у...”?
Усміхнулася, і Михайло помітив, нагнувся. Сказати? Ні, зараз не час... Навіщо навівати й на нього смуток? Нехай жартує, співає... Досить у нього тих болів та скарг. Та чи й потрібні вони отут? Не так уже часто збираються, щоб і в такі дні печалитись. Нехай хоч батьки потішаться дітьми та онуками. А вона... Ось уже й під тридцять береться...
...Хтось кинув з гостей: “Чи не час уже нам і честь знати?” Старицький підтакнув: “Авжеж, авжеж?” — і перший підвівся з-за столу. І як Ольга Петрівна не просила скуштувати того та сього (“бо навіщо ж воно пеклося та варилося”), всі встали, подякували

читати