Завантажити

повчитися десь за кордоном”, — наголошувала Ольга Петрівна в своїх листах до молодшої.
Збита з власної думки, Ліля почала занадто над цим розмірковувати, всіляко уникати вирішальної розмови. Кривинюк розцінював це по-своєму. Йому здавалося, що Ліля охолола до нього, що кілька років розлуки вбили її колишні почуття, залишивши, можливо, одну тільки жалість.
Косачівну таке непевне становище теж гнітило. Інколи вона навіть ловила себе на думці, що Кривинюк справді став їй ніби чужішим, просто другом, але не коханим; що нічого в ньому нема особливого — звичайна людина, і все. В Петербурзі чи й у Києві можна знайти пару куди кращу. До того ж вони одне одному не присягалися... Але тут же Лілі пригадувалася її ніким, окрім власного серця, не чута обітниця, яку дала в день арешту Михайла і якою вже тоді зобов'язала себе жити заради нього. В такі хвилини, а їх завжди набиралося більше, суджений поставав перед нею в іншому, благородному світлі. Забувалася деяка розбіжність у поглядах Михайла, часом не виправдана, як здавалося дівчині, стриманість. Надто ж похвальними були Лесині думки про Михайла. Лариса вже давно назвала Кривинюка своїм братом і радила сестрі виходити за нього без вагання. Мовляв, з часом усе перемелеться, забудеться, і Михайло зможе або вчитися, або працювати.
А втім, усі розуміли, що це не так просто. Перша ж Михайлова спроба повернутися до університету закінчилась невдало. Ректор відмовив ще й — мало того! — пообіцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть?
Така суворість у ставленні до Кривинюка пояснювалася тим, що його провина і пов'язана з нею історія не були рядовими, буденними. Про них пам'ятали. І не тільки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало жандармів, щоб висліджувати і виловлювати всіх ненадійних, над силу старався навести в місті хоч видимість ладу і спокою. Спеціально виданим з його ініціативи таємним наказом рекомендувалося запідозрених у належності до соціал-демократичних та всіх інших нелегальних організацій робітників (чиновників і студентів) всіляко звільняти, очищати від них підпривмства і навчальні заклади.
Крім того, у ректора були й інші побоювання, про які він поки що не доповідав по інстанції. Після деякого затишшя в університеті знов почалися невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекції професора Ей-хельмана. Недалекий у теоретичних знаннях, Ейхельман був таким же обмеженим у поглядах на живу дійсність. Незважаючи на соціальні події, що відбувалися в світі і хвилювали громадську думку, він уперто стояв на старих, давно підгнилих позиціях. Найбільш прогресивна частина студентів спочатку провокувала професора різними “небажаними” запитаннями, вважаючи, що він зробить з того певні висновки, потім його попередили — анонімкою, а це вже доходить до більшого. Намагання умовити, залякати неслухняних лиш підсилювало реакцію. Перед ректором стояла дилема: або ж не зважати на вимоги студентів, і тоді можуть виникнути нові заворушення, або звільнити професора. Останнє, звичайно, не завдало б науці ніякої шкоди — таких, як Ейхельман, сотні, але ж... досить один раз піддатися, як дійде черга й до нього, ректора.
Після певних консультацій було вирішено найактивніших підбурювачів з університету звільнити. Про поновлення Кривинюка, зрозуміло, не могло бути й мови. Йому залишалось одне: їхати за кордон і там здобувати собі шматок хліба.
Такими — дрібними й великими, сімейними і загальними — турботами жили Косачі. Було і смутку і радощів. Більше, звичайно, смутку.
“Що вдієш? — час од часу примовляв Петро Антонович. — Нині всі так живуть”. Останніми роками він якось збайдужів. Косач розумів, що це старість, можливо, результат невиліковної сердечної слабості. Єдине, що його ще хвилювало, — це діти. Їхня доля. Найперше ж — Лосина. Відтоді, як дочка заслабла, Петро Антонович думав про неї з тривогою, ніколи ні в чому не відмовляв, не перечив. Саме тому не підтримував він і дружининих наполягань на поверненні дочки з Мінська. Натомість запропонував: “Комусь треба до неї поїхати”.
 
ІII
Дні пішли один одного безвідрадніші. Лариса Петрівна, хоч і готувалася до цього, знала, що біля хворого буде нелегко, такого не сподівалася. Мержинський без сторонньої допомоги не міг уже ні підвестися, ні навіть попоїсти — до всього потрібні були чиїсь руки, чиясь постійна увага. Щоправда, їй нічого втомливого робити не доводилося, вона — раз уже приїхала — просто була при тому присутня.
Легко сказати — присутня. Дивитись, як найдорожча тобі людина борсається в пазурах смерті, і не мати змоги нічим їй зарадити, — яку ще можна придумати пекельнішу кару? І то не годину, не дві — по кільканадцять щодня, з ранку до вечора. Та якби її воля, якби можливо — свого здоров'я вточила б хоч теж ним не багата, небо прихилила б, — тільки одужуй, Сергію, живи...
Та чим зарадиш йому? Сподіватись хіба що на диво... Але див не буває. Мрії часто приносять розчарування, добрі наміри — гірш наслідки. Скільки

читати