Завантажити

лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і безсило опустилася в крісло.
— Що з тобою? — зайшла і, помітивши, як дочка зблідла, занепокоїлась мати. — Тобі зле? Лариса подала їй листа.
— Сергій при смерті, — насилу вимовила чужим голосом.
Ольга Петрівна швидко переглянула листа.
— Цього слід було ждати. Я тобі ще навесні казала. Та й раніше, у Гадячі.
Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрівна відчула докір. “Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звістку”, — подумала. Щоб якось розвіяти неприємний холодок, що війнув поміж ними, чи то порадила, чи то запитала:
— Може, нехай Ліля по дорозі заїде?
Лариса Петрівна заперечливо покрутила головою.
— Мій клопіт, мені й пектися ним.
— Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
— То й що, інших можна забути? — Леся встала. Хвилинне заціпеніння, що було охопило її, вже минуло. — Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.
Ольга Петрівна одійшла до вікна. В доччиній відповіді вона відчула рішимість і ту постійну готовність до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
Мовчанка затягувалась. Ольга Петрівна знов узялася за лист. Кілька хвилин читала безмовно, а потім вголос:
— “...опять стал лихорадить (ім'я вона пропустила навмисне — з певного часу не могла спокійно його вимовляти)... потерял аппетит и значительно ослабел... Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка.” — Час од часу вона зиркала на дочку” стежачи за виразом її обличчя” і, не помітивши будь-яких змін (лише здавалося закам'янілим), читала далі: — Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип...”
Леся слухала, тримаючись за ріг столу. Очі її були напівзаплющені.
— Подумай, Лесю: кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я... Дочка обернулася.
— Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви.
Вона заходилася складати папери.
— А про нас — про мене, про батька — ви коли-небудь здумаєте? — Ользі Петрівні, виднот урвався терпець. — Ми що ж, гіршого вам зичимо?
Лариса підступила до матері.
— Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? — їхні погляди стрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до неньки. — Прости мене, люба, я інакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати.
— Що ж дасть йому твоя присутність? — вже лагідніше мовила Ольга Петрівна. — Хіба не ясно, що це вже кінець?
— Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. — Леся схопила листа, відшукала потрібне місце: — “...Может бьіть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима”. Чуєш?
— Я певна, що він сам у теє не вірить.
— І все-таки я поїду.
— Що ж, силою тебе не втримаєш. От тільки з грішми зараз сутужно.
— Мені до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
— Навіть батька не дочекаєшся?
Леся промовчала, їй самій хотілось порадитися з батьком, та коли-то він повернеться з того Колодяжного?
— Розкажеш йому, мамочко, він зрозуміє. І не думайте, нічого зі мною не станеться. — Нею дедалі більше оволодівав неспокій. Спочатку вона старанно укладала речі у валізу, а потім хапцем почала скидати туди білизну, книги, журнали. Рахітом спинилася: — Мало не забула! Як тільки Брокгауз надішле літературу, негайно направте мені... Мабуть, на адресу Мержинського... А Ліля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до теми “Народництво в Німеччині”.
— Збираєшся там працювати?
— Муситиму. Ти ж знаєш — я заборгувала “Жизни” статтю про новітню соціальну драму.
— Гляди, надірвеш себе.
— Не бійсь. — Лариса Петрівна оглянулася по кімнаті. — Ніби все.
— Візьми ж хоч їсти що-небудь. Такий світ, а ти з порожніми руками. Нащо ж його все потім купляти? — Мати поспішила на кухню, і там одразу заметушилися, застукали дверима.
Невдовзі до будинку № 97, на Маріїнсько-Благовіщенській, підлетіли новенькі парокінні глабці. Візник гречно привітався до жінок, які вже чекали його, молодшій, що накульгувала і здавалася надзвичайно чимось ураженою, допоміг сісти, і санки знову рушили засніженим бруком.
Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули ліворуч і раннім присмерком помчали до вокзалу.
Лариса Петрівна прибула до Мінська надвечір. Погода стояла на диво тепла. Капало з дахів, наче весною. Зраділі раптовій відлизі горобці зграями пурхали між людьми, зухвало хапаючи з-під ніг то насінину, то кришку хліба; деякі, очевидно, ті, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах, брижили й так неспокійну од вітру каламуть.
До квартири, де мешкав Мержинський, дісталась не швидко. Це була майже околиця міста, з поганим, грязьким під'їздом. Будинок належав

читати