Завантажити

збиралися викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжної далини — аж від берегів Анатолії”
— Боже, яка краса! — обізвалась, ні до кого не звер гаючись, тіточка Олена.
Леся не відповіла їй. Та й що було казати? Вона воліла в таких випадках мовчати — нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки. Бо що оті буденні слова про красу! Хіба збагнеш одразу замисленість струнких кипарисів і суворість нагромадженого всесильною рукою природи каміння, ледве вловимий шепіт розкішної зелені і оту вільну, ні від кого не залежну широчінь моря! В Одесі та й тоді в Євпаторії воно чомусь здавалось не таким. Близькість гір, відсутність людей робили його якимсь величнішим, недоступнішим, таємничішим.
Навіть сонце замилувалось цією красою. Піднялося і задивилось на стрімкі скелі Ай-Петрі, на широке, що справді нагадувало спину ведмедя, погір'я Аюдагу, на виплекані промінням розкішні сади й виноградники, обперезані, мов рушником, звивистою гірською дорогою.
А Ялта очищалася від туману, наче дитина вмивалася після сну свіжою криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонці, відкриваючи очам нові й нові чудові витвори натури-матінки...
Сонце, гірське повітря, морські прогулянки незабаром поставили Лесю на ноги. Вернулась бадьорість, майже вгамувались нерви, а щоденні купання — от наче й звичайна справа! — додавали сил, наснаги.
Жити б отут роками, то, може” й утопилося б її горе в морській безодні, а може, й не було б його зовсім.
Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглінням біді не поможеш.
Цілими днями Леся була на морі. Зранку, як тільки піднімалося сонце, брала з собою куплену колись матір'ю парасольку, книгу або журнал і пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларі — невеличкому передмісті Ялти, і дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою.
Друзів чомусь не знаходилось. Певне, її хворобливий вигляд, скромні достатки не викликали особливого бажання знайомитись. До того ж і одягалася вона не так, як оті розбещені московські панночки, в котрих тільки й на думці розваги, флірти, знайомства. Ні нових суконь, ні модних кофточок в її гардеробі. Дещо поперешивала, поперелицьовувала, та так і буде. Бо де ж його набрати отих карбованців, коли куди не кинь — гроші і гроші... Гаразд, хоч трапився оцей підробіток — уроки з французької. Як не є, а на харчі собі заробляє. Все ж легше батькові. Рада б і зовсім у нього не брати, час уже своїм хлібом жити, та що вдієш? Мусиш. А так би хотілося послати додому кілька десятків карбованців — порадувати намучене щоденними клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крім неї, он уже піднялися і Ліля, й Оксана, і Микось. І кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще й на учобу найди...
Намагалася заощаджувати, скорочувала свої витрати навіть на дрібному. Інші приїжджі понаймали кімнатиу центрі міста, поблизу моря, харчуються в ресторанах і кафе, щодня ходять у театр, а в неї маленька кімнатка на околиці, сама варить собі їсти, а в театрі за кілька тижнів була всього-на-всього двічі, та й то на тіточчині гроші.
З тіточкою Оленою було куди краще. Вона й на базар збігає, і поторгується, і зварить, і попере, а тепер, як поїхала, — важкувато самій. Обіцяє приїхати Михайло з Шурою і Ганною Іванівною. Та й мама казала, що десь пізніше од відає, а немає, нема поки що нікого.
Леся поверталася з моря. В одній руці тримала валізку і парасольку, в другій — палицю, без котрої тепер уже не могла. Дорога крутилась, збираючись вище і вище на підгір'я, і Леся часто зупинялася, відпочивала і знову рушала далі.
Неподалеку будинку, в котрім мешкала, ще оддалік помітила знайому людину. Десь бачила її, а от де і коли — не пригадує.
Наблизилась. Чоловік ступив назустріч. “Та це ж той, що на сходці виступав, на Сирці... Як же його?.. Ще й привіт передавав од мінських соціал-демократів. Ну, як-бо його?” Та роздумувати вже було ніколи. Гість став на дорозі.
— Пізнаєте, Ларисо Петрівно?
— Ви знаєте навіть моє ім'я?
— А ви, певне, забули? Лариса Петрівна зніяковіла.
— Мержинський, Сергій...
— ...Костянтинович, — додала Леся. — Не забула, а просто не сподівалася тут зустріти.
Вони привіталися і все ще стояли в нерішучості.
— Сердечне вдм вітання од Віри Григорівни, Галі і од Тучапського. Це він направив мене до вас.
—Спасибі. А то я вже починаю занепадати духом.
—Чого б то?
— Сама... кругом чужина...
—Даремно. Я вам і гостинців привіз. А це... — дістав кілька асигнацій і простягнув Лесі, — це вам допомога. І ради бога не відмовляйтесь. Таке доручення маю:
передати у власні руки.
Лариса Петрівна не знала, що їй робити.
— Візьміть... товаришко Лесю.
— Змусили ви мене розгубитися, Сергію Костянтиновичу. Стоїмо обоє серед дороги... Ходімо до хати, осьдечки вона, там і поговоримо.
Маленька, на два вікна кімната, в кутку старомодне, акуратно прибране ліжко. На столі — книги, папери, записники. А

читати