Завантажити

кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без кінця давали хіну, антифібрин — аби хоч пал його не палив. Кілька разів вводили морфій. Зрештою і ліки збезсиліли і не могли вже стримати цього оскаженілого вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнів. Важко було зрозуміти, коли кінчався і починався напад. Мордування ішли одне за одним з якоюсь невмолимою послідовністю, якимись пекельними хвилями. Людські руки вже не могли будь-що зарадити — ні зупинити їх, ні бодай зменшити. Лишалось — терпіти. І тут уже не можна було напевне сказати, кому важче: хворому чи тому, хто доглядає за ним. Обоє розуміли, що це кінець, у всякому разі, його зримий початок. Більшого Лесина голова уже не сприймала. Голова до того отупіла, що видобути з неї будь-яку іншу думку було неможливо. Сил ставало тільки на те, щоб усвідомити фатальну неминучість смерті.
Виснажена цілоденною мотаниною, і не так нею, як марністю всіх тих турбот, Лариса Петрівна жадала хоча б хвилинного спокою. Розв'язка, видно, настане все ж не сьогодні, пізніше — ще ж не до дна випита чаша! — то хоч би мить, бодай капелиночку забуття. Там хай буде, що буде, — забутися!
Нагодився Костянтин Васильович, і Леся почала одягатися. Думала вийти хоч перекусити що-небудь. Накинувши пальто, вона ще раз підступила до хворого, наче надивлялася на нього востаннє. В цю мить Сергій розплющив повіки. Сп'янілі від болю очі якийсь час нерозуміюче гляділи на неї. Раптом у них з'явилося щось подібне до страху.
— Ні... Ні... — замотав головою, — зостаньтеся... Не можна було без жаху слухати це хрипіння. Ларису Петрівну охопило передчуття біди.
— ...не ходіть, — Мержинський силкувався підвестися, та батько утримував його. — Прошу вас... зостаньтеся.
— Я коло тебе, сину, — обізвався Костянтин Васильович, — нехай Лариса спочине.
Хворого мовби пересмикнуло. Він заплющив очі і нетерпляче замахав руками. Щось хворобливо-дитяче було в цій його поведінці.
Старий устав. Дві дрібні сльозини заблищали на його віях. Не витираючи їх, Костянтин Васильович подивився на Косачівну. “Робіть як знаєте”, — говорив той німий погляд. Жаль здавив Лесине серце. “Чи він винен? Хіба винен батько, засліплений любов'ю до своєї дитини?”
— Костянтине Васильовичу, ходіть спочиньте, — сказала благально, — коли що, я покличу. — І почала роздягатися.
— А... — він ніби забув, про що хотів мовити, потер долонею лоба і раптом, збагнувши, спитав: — А як же вечеря? Ви ж голоднісінькі.
— Нічого. Коли можете, приготуйте, будь ласка, чай.
— Чому ж? — пожвавішав старий. — Я зараз... хутенько.
Коли батько вийшов, щось подібне до зітхання вирвалося з Сергієвих грудей.
— Не треба так, друже, — лагідно обізвалася Леся Бліда, смертельно втомлена, сіла побіля хворого, погладила напахчене волосся. Сергій принишк, жодним м'язом не реагуючи на пестощі. Проте вони не були йому байдужі, вони нагадували йому щось давнє, безмежно далеке. Але незабутнє. Краєм свідомості, що з кожним днем гасла, мов покинуте вогнище, він інколи бачив те “безмежно далеке”. І тоді, як от зараз, воно з'являлося то худеньким хлопчам, що ніяк не встигало за швидкою в ході матір'ю, то широким розлунням гудка на лісовім полустанку, то тихим, ніби озерне плесо, літнім світанком...
Гарячі сльозинки зросили сухі, запалені очі. Сергій зрадів їм. Як давно він не плакав!.. Значить, він ще живе, відчуває.
— Пам'ятаєте, Лесю... — ворухнув спраглими устами.
Вона не відізвалася, рука її застигла на подушці. Мержинський повернув голову, глянув: Лариса Петрівна, спершись на ліжко, дрімала. Солодка радість на мить витиснула усі його болі. На одну лише мить. Бо наступна гарячим клубком застряла десь у горлі, сперла повітря і почала давити. Як не силкувався стримати кашель, щоб не сполохать її, все ж вибухнув ним, застогнав.
Леся кинулась.
— Ой, що це я?
Схопила і піднесла йому склянку.
— Знаєте, Лесю, — поглядом потягнувся до неї, як відкашлявся, — я згадав... пам'ятаєте... оту галявину... з ромашками... над дорогою... — Голос ледве вловимий, щоб почути його, Лариса Петрівна нагнулась. — Багато-багато ромашок...
Аякже! Вона пам'ятає, вона нічого не забула з того літа у Зеленому Гаю. Не забула й ромашок. Густих-пре-густих! Ніби хто навмисне насіяв їх над самісіньким шляхом. Вони ще посиділи там, у тих п'янких, чарівних пахощах. Був полудень. Обіч дороги шелестіли перевиті берізкою та утикані волошками жита, а ромашки, мовби хмариночки, пливли попід житами. Білі-білісінькі!.. Чи вони всміхалися сонцю, чи сонце їм. Сміх бринів — лився з душі в душу.
— Так, то було щастя, — прошепотіла Леся, а в думці додала: “І я житиму ним. Житиму спогадами про нього, пахощами квітів, які ти любив і не долюбив”. — Сергію, ви плачете? — помітила його сльози. Вони скотилися з вій і ніяк не могли випасти з глибоких очниць.
— Ні, вам здалося...
— Може, вам прочитати що-небудь? Чи зіграти? Мержинський заперечив:
—

читати