Завантажити

Хвилюючись, підходить до неї і простягає руку.
— Дмитре... Дмитре Тимофійовичу, — якось несміливо подає руку молодиця, і нема в її пальцях колишньої сили і пругкості.
— Чи думалось, сподівалось? — легко охоплює її руки і виходить з млина.
— А я думала, сподівалась, вірила. Не міг же ти поїхати кудись і не попрощатись зі мною, — глянула на нього, відхиляючи голову назад. — Щоночі став снитись. І коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? — і не може одірватись од свого першого кохання, такого близького і недосяжного. — Як же ти заріс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, — торкається округлої густої бороди.
— Страшним став?
— Іще кращим, ніж був. Тільки очі в тебе тепер як ніч.
— Коли переможемо — зорями засяють. Як у пісні, — ласкаво примруживсь.
— Ой, коли б скоріше наші повернулися, — взялася руками за серце.
— Ти куди думаєш? В млині зостаєшся?
— Ні, додому йтиму.
— Провести тебе? Не побоїшся?
— Нічого в світі з тобою не побоюся! Тільки як тобі?.. — раптом зів'яла.
— Ти чого?
Зітхнула молодиця і нічого не відповіла, дивлячись затуманеним зором на нього і вже нічого не бачачи. Поволі підійшов до воза:
— Денисе Вікторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», — відзначив) — а я подамся в село. Діло є.
— Може поміч потрібна?
— Ні. Пізніше побачимо. Якщо припізнюсь — в Марка Григоровича перебуду.
— Остерігайся ж.
— Дмитре Тимофійовичу, тільки сьогодні приходьте. Ми всі турбуватись будемо, — промовив Федір і спалахнув, наче дівчина.
— Добре, — примружуючись, глянув на парубка. — «А й справді, хлопець, здається, нічого».
Віз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, підійшов до Марта.
— Чого запечалилась? — охопив рукою плечі, і так пішли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою співучою лінією Бугу.
— Чого? — І гіркота заклекотіла в її голосі. — Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свій вік мучилась і мучусь. Вже в останні роки горе почало забуватись. Між людьми і мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вічі всім, тобі... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тінь на мене кидають. Коли б ці лиходії у безвість пішли — легше б стало на душі. А Ліфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зі мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзі винесуть. Сьогодні з тобою здоровкаюсь і тремчу душею, їй не дорікнеш хоч поглядом.
— Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно і ніхто не дорікне тобі.
— Я, Дмитре, поранених воїнів лікую. У себе на горищі. Найшли з Ніною роботу.
— Знаю, Марто. Спасибі. Колись навідаюсь до твого госпіталю. — Ішов, охопивши рукою плечі Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От і зникла Марта в коноплищі, а він стоїть у затінку, відчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Ні, сьогодні не в силі він зараз іти в ліс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрія, печалиться голубим сяйвом Югини і зітхає тяжким сумом матері.
«Там же німці тепер. Ну й що?..»
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків, і серце його в тиші так б'є, начебто на річці гупає крига.
Пригинаючись по тінях лип, проскакує шлях і вже рукою береться за свій перелаз; вже над ним низько нависають вогкі, росисті віти розлогих яблунь; трохи далі сумовито шумлять тополі. І от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне і печальне гніздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не міг...
Уже небо підпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугоніли ліси, коли він легко, по-лісовому, поспішав до Городища.
З багряного, затопленого сходом переліска, мов з пожежі, вийшли дві постаті.
«Хто тут нишпорить?» — миттю заліг у засідці, приминаючи посивілу від роси траву.
І яке ж його було здивування, коли розпізнав Тура і Черевика. Федір, побачивши Дмитра, зрадів, а Тур стримано поздоровкався і несхвальне похитав головою.
— Щось трапилося? — стурбовано запитав.
— Трапилось, — невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтіли сухі м'язи.
— Що?.. Де дід Хмара? — витягнулось обличчя від напруги.
— Теж пішов свого командира шукати... Федоре, піди назустріч дідові.
— Що ж таке у вас? — полегшено зітхнув.
— Як що? — несподівано обурився Тур і перейшов на «ви». — Це вам, Дмитре Тимофійовичу, видніше. Ви покидаєте загін і навіть не говорите, куди йдете. Я розумію рицарські подвиги — провести жінку до села. Але цей подвиг — кому він потрібний? — цілковите безглуздя, безрозсудність. Ви під паршиву поліцейську кулю підставляли і своє і тої жінки життя. Подякували б вам її діти...
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комісара, а потім тихо промовив:
— То правда, Саво! Але коли б і ти мав дітей, може по-інакшому судив би мене... Навіть звір не

читати