Завантажити

легко, без внутрішньої напруги і незручності. Може тому, що . й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромність і діловитість молодого командира. Тур ніколи не -казав: «так треба», а тільки — «я думаю». Але оте «я думаю» так обґрунтовувалося, що воно незмінно ставало — «так треба». Якось, повернувшися з лісу, Тур радісно звернувся до Дмитра:
— Обійшов сьогодні всі наші володіння... Одужую!.. Дмитре Тимофійовичу, ти стратег!
— Теж мені стратега знайшов, — покосився на Тура, вичікуючи, що той скаже.
— Прибіднюєшся, Дмитре Тимофійовичу, а сам так і норовиш щось випитати? — розсміявся командир. — Скажи: чому тут, а не в іншому місці отаборився?
— І сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, — жартівливо розвів руками.
— А все-таки? — поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнів;
— Думка така була: ліс тут путящий, здоровенний, з трьох боків болотами і низиною оточений. Танки навіть зимою не проскочать, бо твань тільки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне місце. Далі, — навкруги мало сіл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрій нагоді може бути під нашим наглядом. А це стратегічна дорога. Машин ми можемо на ній, як дичини, набити. Жаль, що залізниця далекувато... Буде з нас піт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.
І, поринаючи в свої міркування, Дмитро не помітив, як змінився Тур, як радісно заіскрилися його очі, забилися у дрожі уста.
— Дмитре Тимофійовичу, ти... ти молодець, — схвильовано підійшов до нього і міцно потиснув руку. — Ти справжній солдат.
І ці прості слова надовго запам'ятав Дмитро. Радістю і печаллю дихнули вони: повіяло тими далекими і живими споминами, тою суворою і щирою людяністю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мові Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового... Де вони воюють тепер?
Нічого не міг відповісти Турові, але цей день ще більше зблизив його з молодим комісаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,
Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логіка і поетичність командира.
Одного вечора дід Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївні міркування про історичну минувшину країни.
— Нема, нема таких козаків, як колись були. Ото були герої, — закінчив старий, звертаючись до Федора.
Тур підвівся з землі. Очі його в темряві засвітилися сухими вогниками.
— Є, діду, — тихо промовив, — і значно більше є тепер у нашій країні героїв, аніж за всю історію було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, діду, партизан, і мені хочеться, щоб вас не збивала з толку однобічність. В усьому ясність потрібна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предків, але живемо не минувшиною, а сучасним і майбутнім. Ще тридцять п'ять років тому Фелікс Дзержинський, світлий лицар революції, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освітлювалося зорею соціалізму». А нас ця зоря і освітила, і виростила. Тому всі народи з надією дивляться на нас... — Тур, захопившись, почав говорити складніше. — Ті ж держави, що не мають вірного дороговказу, що розбризкали життєві соки на мертвий пісок, що погрязнули в торгаському бруді, — свою грязь прикривають наміткою минулого, живуть спогадами і лицемірними жалями. Вони за сорок днів народ віддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистські лапища або продаються з торгів. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднішнім днем. І ви самі, діду, недаремно прийшли у ці ліси. Бо нічого нам дорожчого нема за свою Вітчизну.
— Правду кажеш, командире.
А Тур, помовчавши, зайшовся різким кашлем, потім ще тихіше звернувся до Черевика:
— Ти поезію любиш. Чиї це слова?
Ліси прапрадідів і гори зникли в сумі,
І осипаються притертим пір'ям думи.
В домашній затишок пісень спадає квіт,
І лютня у руках слабких стиха поволі,
І зa плачем рідні моєї у неволі
Часом не чую дум, пісень минулих літ,
Та іскри юності, як райдуга травнева,
У глибині грудей, проте, не раз спахнуть,
І пам'ять освіжать, простелять добру путь
І пам'ять в час такий, мов лампа кришталева,
На диво, прочуд всім, оздоблена митцем,
Хоча і пил її охмарив давнім днем,
Але у серце їй свічник поставиш ясний —
І сяйвом світлих барв спахнуть минулі дні,
І розів'ється знов у замку на стіні
Килим прадавніх літ, притьмарений, прекрасний
— Міцкєвич?
— Міцкєвич. Великий художник. Та занадто ідеалізував минувшину... От переможемо, Федоре, фашистів, і такі ми твори побачимо, самі створимо про своїх героїв, про свою Батьківщину, що й в світі таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавніх літ, а уверх підведеним крилом...
— Топковий хлопець, ой, голковий, — говорив про нього Хмара. — Коли б тільки вичуняв. Як почне він кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калічать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура від ляку відвалювалась, щоб він у душі

читати