Завантажити

коло саду пораючись... Не судилось. Іще тільки сонце загляне у вікно, а вже десятник калатає гарапником у вікно:
— На роботу, бабо! З невісткою йди! Гей!
І спробуй не піти. Хтось, може, відпроситься, хтось за чарку відкупиться, а тобі, стара, всі дороги заказані — за сина лютує Варчук.
Двічі вже синці попоносила Югина, намірявся і її, Докію, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совість заговорила. На зрубі просо в'язала, втомилася, обіперлась спиною в полукіпок, в далину глянула.
Із лісу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, піднімався над полями і масивно плив до самого неба, повз вижаті лани, повз високу самотню могилу.
Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увійде в хату, високий, кремезний, і як він їй усміхнеться, як він до неї, матері, заговорить, як обійме її.
І вже бачила свого сина коло себе, відчувала дотик його великих рук і не чула, як сльози обривалися з посічених щік, падали на рожеву стерню, на босі, порепані ноги.
— Хто ж за тебе діло буде робити? Може мені накажеш? За совєтської власті хіба так на полі робила? — конем із дороги звернув Варчук, під'їхав щільно до неї. Гаряче кінське дихання обвіяло її руки, спітнілі груди.
Несподівано на старість роздобрів Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тільки синці під очима ще більше почорніли, і, немов заокруглені шматки рашпелів, були насічені грудочками губчастого тіла. Казали на селі, що навіть до молодиць почав приставати. Що ж, від'ївся на чужому горі.
— Чого ж мовчиш, бабо?
— Нема мені про що з тобою бали розводити.
— Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?
— Таки жду.
— Кого? Свого забіяку?
— Армію Червону виглядаю. Сталіна жду.
— Не діждешся, стара погань. Були ваші більшовички, та всі вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!
— Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.
— Я ж тебе! — і підняв гарапник, наїжджаючи конем на жінку.
Та відіпхнула від себе гарячу кінську голову.
— Удариш, може? Покажи свою хоробрість. Усі в селі кажуть: хоробрий ти, а мені не вірилось. Ну, вдар! — вперто поглянула на розбухлого Варчука.
— Паскудити рук не хочу, хай інший паскудить. Тільки штраф завтра, як миленька, заплатиш, — вперіщив нагаєм коня і помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.
«Наче й не мати його породила».
Одначе швидко забула про це — знову прийшли думки, все про нього, сина свого.
І по ночах погано спала, частіше сідала біля вікна, виглядала Дмитра.
Тільки замаячить яка постать на шляху, вже місця не може собі знайти. Вірила, що Дмитро не сьогодні-завтра подасть їй звістку. А дні минали, сушачи вдовине тіло і серце. Стала ще більш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмові, неодмінно споминала Дмитра.
Вбігла якось у неділю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату — чи німця нема, і усміхнулась змовницьки і щасливо.
— Чуєш, Югино, що на світі робиться?
— Ніби що? — кинула замітати підлогу.
— Йосифові діти цієї ночі погуляли на шляху — дві машини зірвали. Трупу німецького — що колод наложили, самі ж, як вітер, зникли.
— Чиї це діти, кажеш? — підійшла Докія до Килини.
— Йосифа Віссаріоновича, Сталіна нашого. Партизани, значить.
— Може і наш Дмитро в партизанах.
— Може. А яку нову казку про партизанів говорять!
— Розкажіть, тітонько! — заіскрилися очі в Андрія.
— То ж казка.
— Хай казка, аби про партизанів.
— «Що то в полі червоніє?» — запитав німецький генерал своїх офіцерів. «Мак», — відповіли ті. — «Мак? Вирубати, витоптати його, бо він укрив поле, неначе червоні прапори». Кинулись фашистські вояки і на танках, і на машинах, і так, пішки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до червоного поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то червоніло на полі?» — «То партизани стрічки наколювали», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?»
— «Що то в полі так здіймається, то опускається?» — запитав удруге фашистський генерал своїх офіцерів. «Ячмінь», — відповіли ті. «Ячмінь? Вирубати, витоптати його, щоб і стеблини не залишилося». Кинулися німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки винищувати ячмінь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то коливалося в полі?» — «То партизани вуса закручували», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»
— «Що то зеленіє вдалині?» — запитав втретє фашистський генерал своїх офіцерів. «Вода в ставку зеленіє», — відповіли ті. «Зірвати греблю, спустити

читати