Завантажити

відповів, бліднучи від хвилювання.
— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.
— Від кого чув?
— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.
— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?
— Вірне.
Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
— Скупаємось, Андрію?
— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.
— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув... З непривички можеш попектися.
— Ні. Я привишний.
Побігли до лісового озера. Вода біля берега була зелена-зелена — зілля тіні поклало, — а посередині — блакитна, з хмарами в глибині.
— Розступись, ворожа сило! — піднімаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи під водою, Андрій бачить перед собою кипучий розбурханий світ і раптом розуміє свою помилку: партизанів треба шукати не на ковалевій, не в бересті, а в Городищі.
«Далеко тільки, мати не пускатиме. Вдосвіта виїду, а на леваді зверну на Городище».
І відразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
«Мій тато живий. То він і до нас прибуде». — І хлопець міцно заплющив очі, щоб ясніше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радість.
 
* * *
Він прокидається світанком, сповнений неясною радістю. Що ж у нього хороше на душі? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподівано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тілі, і хлопець, посміхаючись, підводиться на лікті, бачачи і сизі вікна, і заклопотану матір, що стоїть коло столу, і свою бабуню, що порається біля печі.
«Бідні вони. Вони нічого не знають», — жалкує в душі. Але то жалість на мить, бо її підмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, ліс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, візьме його на руки, як тоді, в негоду. І хлопець, посміхаючись, примружується, міцніше заплющує очі, щоб побачити свого рідного...
Перехитуються ліси, гордовито, поважно, ідуть над ними вітри; веслами по зелених верховіттях гребуть, а внизу шуми закипають. Він у лісі з батьком. Лунко б'є сокира під дзвінкий корінь грабини, і ахкає луна аж у других гонах. Потім стихає, і тільки тиха пісня іде понад землею. Із-за дерев він бачить: сидить його тато на пні, обперся рукою в держално сокири, тихо наспівує.
Він підходить ближче, стає за плечима тата і підспівує. «Це ти, сину!» — батько огортає рукою його плечі і ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пісню так, щоб не торкнулась вона лісового шуму, а тільки зеленої землі... Яке то було щастя!
— Вставай, Андрію, — зажурена мати нахиляється над ним, і він їй усміхається широкою усмішкою.
«Може б хоч натякнути їй? Де там, — задумується. — Нічого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться... Хіба що Степана запитати — може матері можна похвалитись. І щоб нікому більше».
— Мамо, ви не журіться. Наш тато живий. — Бере торбинку з хлібом, огірками.
— Живий? Ти може чув що? — кидається до нього Югина, і обличчя її за одну хвилину міниться: то освітлюється надією, то покривається тінями.
Як йому жалко матері! Сказати б усе.
— Не чув. Снився мені тато. А мертві ж не сняться, — промовляє роздумуючи і опускає очі униз.
— І мені снився, — зітхає мати. — Коли ми вже, сину, почуємо про свого тата? — цілує його в лоб.
— Почуємо, мамо. Скоро почуємо, — і його голос так дзвенить, що знову розбуджує якийсь вогник надії в Югини, і вона знову зітхає, глухо і тоскно.
Дмитро тепер іще ближчим став їй, неначе тінь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на відпочинок — незмінно чула його біля себе. Часом в пітьмі навіть руку простягне, торкнеться ліжка — чи нема дружини її. Ясно бачила його, і то більше парубком, у снах. І не знала Югина, що і цієї ночі був біля неї її Дмитро.
Андрій, жаліючи матір, тихо виходить на двір, і зразу ж його жалість розмивається іншим бурхливим почуттям: він шукатиме тата в партизанів у Городищі.
Любовно потріпав по шиї коня і тихо, щоб не збудити німця у другій хаті, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвір'я, в думці прощається з матір'ю, бабунею, Ольгою — може не скоро побачить їх. І жалість прокидається до своїх рідних.
«Може ще повернутись, подивитись на них! Ні, хто повертається — не має удачі».

читати