Завантажити

жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті — десь хмарити починало.
Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув — мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові...
Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.
Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.
В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. — І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. «Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».
Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.
Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном — і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. «Діти Сталіна!» — випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.
Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він — так думалось — повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринів підземний дзвін.
«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:
— Перелякався?
— Ні, — зскочив з коня.
— Здрастуйте, хлопче.
— Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.
— Корчуєш?
— Корчую. Думаю дьогтю викурити, — Степан витер полотняним рукавом піт з чола. — Тепер же ніде його не дістанеш.
— Умієш курити?
— А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, — пожалкував Андрій.
— Ще б тобі вміти, — глузливо засміявся. — Каші треба попоїсти.
— Набагато більше ти за мене попоїв?
— Ну, знаєш... Доживи до моїх літ.
Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:
— Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
— Хитрий який, — засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?
— Ні.
— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.
Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.
— Коня де дістав?
— Війна принесла.
— Добрий?
— Справний.
— Старий?
— Восьми нема.
— Звідки знаєш?
— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.
— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.
— Приїду.
— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.
— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю... Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.
— Може знаєш, чув що, Степане?
— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.
— У мене як в могилі лежатиме, — твердо

читати