Завантажити

має тої розлуки, якої нам завдав фашист.
— На почуття, Дмитре Тимофійовичу, б'єш? — подобрішав Тур. — Почуття без розуму — це той хміль, який і голову зірве... Перепустки нам, справки треба добути.
— Які?
— Німецькі. Щоб вільно тепер могли по дорогах ходити.
А за сьогоднішній вчинок — і в щоденнику тебе лаю.
— Уже записав?
— Записав і висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цілий день зі свого життя.
— Висновок нелегкий.
— Тим гірше для нас. Отже, Дмитре Тимофійовичу, затвердимо зараз і до кінця війни основний розпорядок: кожного дня бойовими діями допомагати Батьківщині! Кожного дня! Так і запишемо в щоденнику?
— Так і запишемо! — міцно стиснув руку комісарові. — Може з цього й починати щоденник?
— Хочеш, щоб про твій вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофійовичу... Що мельник тобі розповів?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скоріше взнати, хто вони. Партія завжди учить — тісніше тримати зв'язок з народом. От як тільки нам зв'язатися з підпільним райкомом?
— Може його й нема тепер?
— Є, Дмитре Тимофійовичу, — відповів упевнено. — Про це говорять останні події в районі.
 
XXVII
Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми — не відмовляли в боях.
Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.
За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.
Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.
— Місток бачиш? — одвів Лукін од очей бінокль.
— Бачу. Для піхоти.
— Чи замінований? Ворог так знахабнів...
— То до пори, — похмуро відповів Леонід. — Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитріше.
— Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, — так сказав, наче про це раніше не знав Сергієнко.
Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте ніяково, коли в сухі важливі слова передбачень втискається дріб'язковий і самий буденний непотріб, одноманітні частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зі оплетання гострих думок, які навіть саму землю піднімають. розводять ліси, вишукуючи ворожі кубла.
За одну хвилину екіпаж займає свої місця, і машина виривається в поле.
Леонід Сергієнко з відкритого люка пильно стежить за лісом, який оживає і високими розгойданими колонадами напливає вперед.
Враз поміж деревами замерехтіли вогні і зразу ж затягнулися гніздами диму: по самохідці вдарили німецькі гармати.
«Батарея на узліссі стоїть. Ми тебе ударимо», — натягується обличчя Леоніда. Він гостро зиркає то на ліс, то на річку.
Зразу ж визріває сміливе і рисковане рішення. Пригнувшись, наказує водію Бойченкові зигзагами мчати до містка. На вищих передачах, петляючи, полетіла машина вперед.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкуе.
— Товариш лейтенант, куди ж ми? — стурбовано запитав заряджаючий
— Куди? Через річку майнемо, — роздвоює зір на два найважливіші об'єкти.
— Перелетимо, чи як?
— Перелетимо. По містку.
— Так він же для піхоти... — міниться закурене обличчя бійця, і очі стають прозорішими.
— Не бійся Так промчимо, що місток тільки трісне... За вибухом снарядів, що під саму самохідку люто жбурнули дві вирви, заряджаючий не почув кінця відповіді, але полегшено перевів подих: коли говорить їхній командир — значить перелетять.
Сергієнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось і місток. Легенький, дощаний він, здається, вискакує з берегів і мчить під важкі траки. Один невірний рух — і самохідка з розгону влетить у річку. Мов скам'яніли пригнуті насторожені бійці, не одриваючи очей від зорової щілини.
Здавалось, машина злилася з механіком-водієм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по містку.
Увігнулось, стрельнуло, захрустіло дерево і. покалічене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуреній воді.
— Ти диви! — з недовірою і захопленням вирвалося в стрільця-радиста
Самохідка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя і, круто звиваючись, помчала на батарею.
На повнім ходу відкрили стрільбу. Леонід, морщачись од напруги, сам повів огонь по ворогах.
Барвисте узлісся

читати